Через кілька годин, коли Стрибунець уже засинав у ліжку, йому здавалося, що всередині нього живе щось гостре, щось, що з кожним приходом до Сивого робилося ще гострішим, так ніби Сивий заточував це щось чарівним точильним каменем.
Стрибунець і Горбач дивилися на собак. Горбач обтрушував куртку від бруду й снігу. Собаки обнюхували землю та один одного, а найбільш нетерплячі вже втекли в інші місця, де теж могло знайтися щось їстівне.
— Їм замало, — сказав Горбач. — Звичайно, їм цього замало.
— Але це їх підкріплює, — запевнив його Стрибунець, — тож вони можуть шукати собі іншу їжу.
Вони відійшли від сітки. З капюшонами, опущеними на лоби, хлюпаючи по болоту черевиками, вони брели через сльотавий двір. Там, де сніг танув, проступали білі лінії кіл. Улітку вони означували спортивний майданчик. Горбач підійшов до автомашини когось із вчителів, яку полінувалися поставити в гараж, і пошкріб пальцем лід на капоті.
— Копійчана річ, — сказав він. — Ця машина.
Стрибунцеві подобалися старі авто, й він нічого не відповів. Нагнувся подивитися, чи є під днищем бурульки, проте бурульок не було. Вони побрели до ґанку.
— Знаєш, мені якось спокійно тепер, коли я їх погодував, — сказав Горбач. — Завжди про них негодованих думаю — і недобре. А як погодую, проходить.
— А в мене в очах іноді чорні кішки миготять, — невлад промовив Стрибунець. — Шмигають під ліжко або під двері. Дрібні такі. Дивно, правда?
— Це тому, що ти «туманно» дивишся. Казали тобі, не дивися «туманно». А ти дивишся. Так у тебе ще й носороги побіжать. Як у Красуні бігає його тінь.
— Так більше видно, — заступився Стрибунець за «дивилки». Радше за звичкою, ніж сподіваючись переконати Горбача.
Деякі завдання не вдавалося зберігати в таємниці. «Дивилки» Чумні Здохляки вирахували майже відразу. І не злюбили. Важко підтримувати зв’язну розмову, граючи в «дивилки». Хоч як не старався Стрибунець, йому це наразі не вдавалося.
— Ага, — пирхнув Горбач. — Більше. Звичайно. Наприклад, більше чорних кицьок, яких немає!
— А що це за тінь бігає у Красуні? — поцікавився Стрибунець, не надто вправно змінюючи тему.
— Його власна. Але нібито жива. Ти краще його не запитуй. Він боїться.
Вони дійшли до ґанку й потупали об сходинки черевиками, обтрушуючи налипле болото. На поручнях сиділа старшокласниця й курила, дивлячись на подвір’я. Відьма. Без куртки, в самій лише водолазці під замшевою камізелькою. Стрибунець привітався. Горбач теж привітався, про всяк випадок схрестивши пальці в кишені куртки.
Відьма кивнула. На ґанку капотіло з даху, і краплини відскакували їй на штани, але вона цього не помічала. А може, їй просто подобалося сидіти там, де вона сиділа.
— Агов, Стрибунцю, — покликала вона. — Йди-но сюди.
Горбач, який притримував двері, обернувся. Стрибунець слухняно підійшов до Відьми. Вона кинула сигарету.
— А ти йди, — сказала вона Горбачеві. — Іди. Він скоро прийде.
Горбач тупцяв біля дверей, похмуро дивлячись на Стрибунця з-під капюшона. Стрибунець кивнув йому:
— Іди. Ти весь мокрий.
Горбач зітхнув. Потягнув двері й увійшов усередину — задкуючи, не відриваючи очей від Стрибунця, немовби пропонував йому передумати, доки не пізно. Стрибунець почекав, поки той піде, й обернувся до Відьми. Йому не було страшно. Відьма була найкрасивішою дівчиною в Домі, до того ж — його хресною матір’ю. Страшно не було, але під її пильним поглядом зробилося незатишно.
— Сідай, поговоримо, — сказала Відьма.
Він сів поряд із нею на сирі поручні, її пальці стягнули з нього капюшон. Волосся Відьми було ніби блискуче чорне шатро, воно сягало їй до пояса. Вона волосся не збирала й не заколювала. Обличчя її було білим, а очі такими чорними, що райдужка зливалася з зіницею. Справжні відьомські очі.
— Пам’ятаєш мене? — запитала вона.