— Ти назвала мене Стрибунцем. Ти — моя хресна.
— Так. Час нам з тобою познайомитися ближче.
Вона вибрала дивне місце й момент для знайомства. Стрибунцеві було мокро сидіти на поручнях. Мокро та слизько. А Відьма була одягнена занадто легко для вулиці. Наче так квапилася познайомитися з ним ближче, що не встигла навіть накинути куртку. Він звісив одну ногу і вперся носаком у дошки підлоги, щоб не впасти.
— Ти сміливий? — запитала Відьма.
— Ні, — відповів Стрибунець.
— Шкода, — сказала вона. — Дуже шкода.
— Мені теж, — зізнався Стрибунець. — А чому ви запитуєте?
Чорні очі Відьми дивилися таємничо.
— Знайомлюся. І давай на «ти», добре?
Він кивнув.
— Любиш собак? — запитала Відьма.
— Я люблю Горбача. Він любить собак. Любить годувати їх. А я люблю дивитися, як він їх годує. Хоча собак я також люблю.
Відьма підтягла одну ногу на поручні й опустила підборіддя на коліно.
— Ти можеш мені допомогти, — сказала вона. — Якщо, звичайно, хочеш. Якщо ні, я не ображуся.
Стрибунцеві крапнуло за комір, і він зіщулився.
— Як? — запитав він.
Це мало якийсь стосунок до сміливості й до собак. А може, йому так здалося, бо Відьма про них заговорила.
— Мені потрібен хтось, хто передавав би мої листи до однієї людини.
Волосся закривало її обличчя.
— Ти розумієш?
Він зрозумів. Відьма — одна з людей Мавра. Листи — для когось із людей Черепа. Це було зрозуміло, і це було погано. Небезпечно. Небезпечно як для неї, так і для того, кому призначалися листи, а також для того, хто ці листи став би йому носити. Про таке ніхто не повинен знати. Тому вона запитала, чи сміливий він, тому надворі й увечері, без куртки та без шапки. Напевно, побачила його з вікна — і відразу зійшла вниз.
— Я розумію, — відповів Стрибунець. — Він людина Черепа.
— Так, — сказала Відьма, — правильно. — Вона полізла в кишеню, вийняла запальничку й цигарки. Її руки почервоніли від холоду. З замшевої камізельки, зшитої з клаптиків, витикалися нитки. — Страшно?
Стрибунець промовчав.
— Мені також страшно, — вона запалила. Запальничка випала Відьмі з рук, але та не стала її піднімати. Сховала долоні під пахви та згорбилася. В її волоссі блищали срібні краплинки. Відьма погойдувалася на поручнях і дивилася на нього.
— Тобі не обов’язково погоджуватися, — продовжувала вона. — Я не напускатиму на тебе пристріт. Якщо ти віриш у цю нісенітницю. Просто скажи: так чи ні.
— Так, — сказав Стрибунець.
Відьма кивнула, ніби й не чекала іншої відповіді:
— Дякую.
Стрибунець хилитав ногами. Він промок до трусів. Йому вже було все одно, що він мокрий. Двір став темно-голубим. Десь завивали собаки. Можливо, ті ж таки, яких годували вони з Горбачем.
— Хто він? — запитав Стрибунець.
Відьма зістрибнула з поручнів і підняла запальничку.
— А як ти думаєш?
Стрибунець ніяк не думав. Він любив вгадувати, але зараз йому було холодно, а людей Черепа було занадто багато, щоб уявляти собі кожного по черзі й думати, в кого з них можна закохатися.
— Я не знаю, — здався він. — Ти скажи.
Відьма нагнулася до нього і шепнула. Стрибунець закліпав віями. Вона тихо засміялася.
— Чому ти відразу не сказала? З самого початку? Чому?
— Тс-с! Тихо, — відповіла вона, сміючись. — Тільки не кричи. Це не так уже й важливо.
— Чому ти не сказала?!
— Щоб ти не погодився відразу. Щоб добре подумав.
— Я буду щасливий, — прошепотів Стрибунець.
Відьма знову засміялася, і волосся затулило її обличчя.
— Звичайно, — сказала вона. — Звичайно... Але ти все ж подумай.
— Де лист?
Вона похукала на руки й вийняла з кишені камізельки конверт.
— Ось. Не загуби, — Відьма склала конверт і заховала йому в кишеню. — Передаси це своєму другові. А в нього візьмеш інший лист і передаси мені. Сьогодні. На першому, неподалік від пральні. Після вечері. Я буду тебе чекати. Або ти мене почекаєш. Будь обережний.
— Якому другові? — здивувався Стрибунець, але відразу здогадався. — Сліпому?
— Так. Постарайся, щоби вас ніхто не бачив.
— І про Сліпого ти не сказала. Чому?
Відьма запхала руку йому до кишені, заштовхала лист якомога глибше й застебнула кишеню на клапан, щоби конверт не вибивався.
— Ти перевіряла мою сміливість, — докірливо сказав Стрибунець. — Ти мене перевіряла. Але я і так би погодився.
Відьма провела долонею по його обличчю:
— Я знаю.
— Тому що ти — Відьма?
— Та яка з мене відьма? Просто я знаю. Я багато чого знаю, — вона натягнула йому капюшон на голову й відчинила двері.