— Вірю, — серйозно сказав Вовк. — Ти цілком спроможний таке влаштувати.
Біля пральні було темно й безлюдно. Стрибунець сидів на підлозі, коло зачинених дверей, чекав на Відьму та намагався думати про приємні речі. А не про те, що неподалік хтось явно дихає, а можливо, що й підкрадається. І не про те, що дірка в стіні підозріло блищить. Наче звідти дивиться чиєсь око.
Коридор біля пральні пахнув дезінфекцією. Лампочка світила тьмяно, а далі, в бібліотечних відсіках, було зовсім темно, і Стрибунець не дивився в той бік, щоб не бачити чорнильних тіней від шаф-вертушок, в які старшокласники складали прочитані журнали. Йому зовсім не подобалися ці тіні. Чим більш нерухомими вони були, тим менше подобалися.
Його відволікло гудіння ліфта. Стрибунець прислухався. Брязнули двері, й по лінолеуму зашелестіли чиїсь кроки. Він підвівся.
На світло вийшла Відьма.
— Вибач, — сказала вона. — Я затрималася. Тобі, напевно, було страшно тут самому?
Стрибунець відразу забув про тіні шаф і про око в стіні.
— Чого тут боятися? — сказав він. — Тут же нікого немає. Лист у мене в кишені. А той я віддав Сліпому. Як ми домовлялися.
Її рука ковзнула до нього в кишеню й вийняла конверт. Стрибунець чекав, що Відьма його сховає, але вона розірвала конверт і почала читати. Стрибунець втупився в підлогу. Йому здалося, що лист був дуже довгим.
— Дякую, — сказала Відьма, дочитавши. — Ти не дуже замерз сьогодні у дворі? Було жах як зимно.
— Ні.
Він дивився, як вона вийняла запальничку й піднесла її до краю конверта. В її руках розгорілося маленьке вогнище. Вона покрутила папірець, перебираючи пальцями, нарешті впустила на підлогу останній клаптик і затоптала.
— От і все, — сказала вона, розтерши попіл підошвою.
Тільки тепер Стрибунець перелякався по-справжньому. Він знав, що лист небезпечно носити з собою, але тільки побачивши, як Відьма спалила його, зрозумів, що, наче нічого не сталося, ходив з цією небезпекою в кишені та навіть часом забував про неї.
— Нічого, — сказала Відьма, вгадавши його страх. — Не думай про це. Ми постараємося якомога рідше писати одне одному. А ви зі Сліпим не розмовляйте про це між собою навіть наодинці.
— Сліпий не стане про це говорити, навіть якщо ми з ним опинимося в пустелі, — заперечив Стрибунець. — Сліпий ніколи не говорить про чужі справи. Він і про своє не говорить.
— Це добре. Виходь час від часу після вечері погуляти на подвір’я. Сам. Якщо я з’явлюся, то не заговорюй зі мною, а просто пройди повз мене, щоб я могла заховати листа тобі до кишені. Добре?
Стрибунець кивнув.
— А важко бути дівчиною Черепа? — запитав він, червоніючи від власної нетактовності.
— Не знаю, — відповіла Відьма. — Не маю з ким порівнювати. Але думаю, що не важче, ніж бути дівчиною Мавра.
Стрибунець пожував комір своєї сорочки.
— Ти знаєш, яким я стану, коли виросту. Будь ласка, скажи, яким? Це важливо.
— Важко пояснити, — зітхнула Відьма. — Таке швидше відчуваєш, а не уявляєш, як образ. Але дівчатам ти будеш подобатися. Це я обіцяю.
— Вони всі впадуть мені до ніг, — сумно закінчив Стрибунець. — Переможені та знесилені. Тільки встигай підбирати їх, і щоб не наступати на вуха. Мої прищі й кошлаті бакенбарди позводять їх з розуму.
Відьма дивно глянула на нього.
— Не знаю, кого ти зараз оце змальовуєш. Але тільки не себе. Повертайся. Я побуду тут іще трохи.
— До побачення, — сказав Стрибунець.
«Я молов нісенітницю, — подумав він засмучено. — А все через Смердючку».
Стрибунець сидів на підлозі й бився над друкарською машинкою. Був готовий початок листа. «Привіт, Вовче. Як ти там? Ми добре, чекаємо на тебе. Один день минув, а другий — наполовину. Завтра будемо чекати твого листа з... » Слово «інструкціями» ніяк не давалося. Стрибунець забракував уже два варіанти. Над його плечем сопів Горбач, який не наважувався підказати.
— По-моєму, там має бути два «і», — сказав він нарешті.
— Іінструкціями? — в’їдливо уточнив Стрибунець.
Горбач почервонів.
— Я не це мав на увазі. Не на початку.
— Тоді не говори під руку.
— Передай від мене привіт! — пропищав Смердючка зі свого ліжка.
— До привітів я ще не дійшов. І перестаньте мені заважати! Я так ніколи не закінчу.
Стрибунець розправився з «інструкціями» й задумався, неуважно покусуючи палець протеза.