Після обіду я повертаюся останній, бо застряг: хотів поспілкуватися з Валетом. Під’їхавши, бачу однозграйників, які товпляться біля дверей спальні. Ніхто чомусь не заходить.
— У чім річ? — питаю.
— Двері, — каже Лері й тицяє в них тим нігтем, котрий у нього довший і потворніший за решту.
— І що? — кажу. — Таж усі знають, що це двері.
— Замкнені, — він знову тицяє нігтем, щоб я, не дай бог, не помилився: замкнено саме двері, і щоб я не подумав, ніби закрита коридорна стіна.
— Який чорт там зачинився? — питаю.
— От і ми замислилися — який? — пояснює Лері, озирнувшись на Сфінкса.
Сфінкс весь у задумі. Щось колупає в душі.
— А чого ж ми не кричимо, не стукаємо? Хто відгукнеться, той, значить, там і замкнувся.
— Так. Але для чого? — запитує Сфінкс. — Для чого це комусь могло знадобитися?
Переглядаємось. Я, Сфінкс, Горбач, Лері, Куряка і Македонський з Грубим на прив’язі.
— А що, коли там Сліпий? — невпевнено припускає Горбач. — Його не було на обіді.
— Може, він думає про щось важливе, — натхненно проказує Лері, — а тут раптом ми, і стукаємо. Дуже недобре може вийти.
Ми зі Сфінксом знову перезираємося. Бо не можемо пригадати за Сліпим звички зачинятися в спальні, щоб подумати. Об’їжджаю всіх по колу й повертаюся на місце.
— Або, може, там Чорний. Накладає на себе руки. А що? Після вчорашнього — цілком не виключено. Ну, ви розумієте... Образили його улюбленого собаку... І все таке… Він людина горда. Не зумів пережити...
— І не соромно тобі? — запитує Горбач. — Ми ж і так тривожимося.
Я роблю ще два кола. Македонський, який втомився стояти, присідає біля стіни навпочіпки. Горбач шкребе цифру «чотири» на дверях. Зішкрібає ніжку.
— Чорт! — не витримує Сфінкс. — Скільки можна стояти стовпом перед власними дверима? Я почуваюся ідіотом.
— На нас уже всі дивляться, — повідомляє Лері знічено. — Відійдемо?
Обертаюсь — і бачу, що це правда, таки дивляться. У деяких місцях — навіть стовпившись. Жахливе становище. Беру розгін, щоби врізатися в двері та переполохати того, хто всередині, але тут до нас підходить Стервожер, відтак доводиться вдавати, що я просто катаюся туди-сюди.
— Проблеми? — запитує Стервожер. — Щось із дверима?
Він елегантно опирається на ціпок і похитує зв’язкою ключів на мізинці. Звісно ж, у нього там не тільки ключі.
Сфінкс вагається:
— Не знаю, чи варто...
— Варто-варто, — кажу я. — Мало що могло статися. Треба з’ясувати. Думаю, це все-таки Чорний повісився. Він дивно поводився останнім часом. Якийсь похмурий.
— Боже! — це вже Стервожер.
Горбач показує мені кулак.
Гримлять відмички, в замкову щілину заповзає довгий гачок, коридорна публіка підбирається ближче, висолопивши язики від цікавості, а здалеку до нас чомусь поспішає Рудий, і чомусь — з перекошеним обличчям, але ми швидко заскакуємо всередину — мене проштовхують першим — і зачиняємо двері перед усіма, хто лізе не в свою справу.
Крім Стервожера, який усе-таки допоміг і має право знати.
Швиденько перетинаю передпокій.
— Що таке? — запитує Сфінкс у мене за спиною.
Хтось, одначе, мав нахабство протиснутися. Зовсім совість втратили. Нахабою виявився Рудий. Клацає зубами Сфінксові на вухо, Сфінкс киває й шипить нам:
— Заждіть!
Але я ждати не маю наміру, і Рудий мені наказувати не буде. Штовхаю двері й опиняюся в спальні, де порожньо, як у склепі, ніяких тобі задушених чи трупів з перерізаними жилами.
— Ну і ну, — кажу. — Тут же немає нікого!
Лері зі свистом сапає наді мною.
Горбач цікавиться:
— Хто ж тоді замкнув?..
І тут із полиці Лері звішуються ноги. Дві. Лері охає й хапає мене за волосся. Ноги хилитаються. Довгі, в чорних панчохах. На одній — біла туфля на каблуку, на другій — дірка в панчосі, з якої стирчать рожеві пальці. Дуже знайомі ноги. Вони звисають дедалі нижче, а потім на підлогу звалюється Довга Габі й нахабно підморгує нам розмальованим оком з розмазаною тушшю.
Лері хапається за серце. Горбач закриває очі й крутить головою. Незрозуміло, чого це вони так переживають? Вона, звичайно, страшненька, але все ж не настільки. Краще жива Габі, ніж Чорний, який повісився. Така моя думка. Габі — відома особистість. Славиться зростом, вбогістю розуму й сексуальністю. До неї застосовувалися різноманітні заходи, але безрезультатно. Дирекція ухильно називає це «неадекватною поведінкою». З її «неадекватністю» неабияк помучилися, але, як наслідок, — плюнули: і на неї, і на саму Габі. З того часу Довга зажила собі на втіху, людям на радість.