І чи п’ють вони чай, а якщо п’ють, то з чим, і де роздобувати оце «щось», і хто їх запрошуватиме, звісно, що не я, але хтось же повинен буде їх запросити?..
— Дихай! — кричить мені Сфінкс. — Дихай, дурню, посинів уже весь!
Похопившись, дихаю, і жити відразу стає легше.
— Дякую, — кажу. — Я тут поринув у всякі різні думки, й вони мене якось заповнили та переповнили…
— Ти краще їх заспівай, — відповідає він. — Твій організм не призвичаєний до мовчання.
Щодо цього він має рацію. Коли я не мовчу, мені краще думається. А ще краще, коли співаю. Так не по-людськи я влаштований.
Повертається Чорний. Скидає в куток гантелі, здивовано дивиться на заляпаного фіолетовою помадою Сліпого і йде в душ. І немає кому розповісти йому про Габі та про новий закон, тому що Лері поскакав до Логів, а я ще не готовий, я повинен розкласти все по поличках, і тоді мене не заткнеш, але поки я не наведу лад у мізках — мовчатиму.
Сліпий сидить на підлозі, впершись підборіддям у коліна. Горбач тренує Нанетту на «взяти чужого». Македонський здирає постіль Лері й витрушує ковдру з підодіяльника. Нічого цікавого. Я вирішую спуститися у двір, там моїм думкам буде просторіше. Може, там я навіть потужу на всілякі сумні теми. Я давно не тужив ні про що й ні за ким, крім Лорда, і давно не бував сам у дворі. Беру свою куртку та їжу. Македонський облишив терзати ковдру й іде мене проводжати.
Я сам-один у дворі. Я люблю гуляти наодинці, це всім відомо. Дощу немає, мокро й холодно. У великій калюжі з каламутними краями та ясною серединкою відбивається моя голова. Чорна та кудлата, немов у дикобраза. Дивлюся на неї, поки не набридає, потім кидаю в калюжу камінчик. І ще один.
Хмари збираються в кетяги, їм уже тісно на небі. Я підбираю третій камінчик — він дивного кольору. Начебто білий. Так здається в пітьмі, але по-справжньому не видно, тому його я ховаю до кишені, щоби потім роздивитися на світлі. Шурхіт дощу, по носі стікають перші краплини. Закидаю голову назад, роззявивши рота. Обличчя вкривають лоскітливі сльозинки, проте в роті сухо. Дощ занадто рідкий.
Силует Македонського в нашому вікні. Він дивиться вниз і махає рукою. Запитує, чи не хочу я піднятися. Я теж махаю у відповідь і гойдаюсь, як маятник, туди-сюди.
Це моя відмова. Дощ зовсім не заважає. Навіть шкода, що він такий слабкий.
Македонський зникає. Перед вечерею він зійде за мною вниз, і я встигну переодягнутися. А поки що мені добре.
Я пам’ятаю, як сидів тут одного разу, також під дощем, але він тоді був сильнішим. Сходи були чорними й блищали, а по скату для візків бігли струмки. Я сидів і про щось думав. А може, дрімав. Не пам’ятаю. Дощ, сонце, вітер... Усе це дає силу. Я сидів та чекав, поки вона пробере мене наскрізь, аж до прозорості. Просякнувши силою, вирішив повернутися. Але не поїхав відразу нагору, спочатку проїхався по першому.
Тоді-то на першому, в коридорі, я їх і побачив. Вони стояли поряд зі мною. Товста, вогнедишна жінка — справжній вулкан. Червоне пальто, чорний капелюх, сумка зі шкіри крокодила. Губи — як рана. Щоки — як ковбаса. Сережки — сльози. Вона тупцювала в калюжі, яка натекла з її взуття, й лютилася. Поруч стояв чоловік. Блідий і пухкий, як борошняний хробак. Губи бантиком, ніс рийкою. Окуляри в черепаховій оправі. Бідна черепаха! Бідний крокодил! Не хотів би я опинитися на їхньому місці.
З ними було ще дівча років чотирнадцяти. Худе, біляве, з червоними очима альбіноски. Теж у червоному пальто. І хлопець років десяти. Копія тата. Видно, що пестунчик.
Свинські очиці, батьківська рийка. Рот, як вишенька. Картате червоно-синє пальто. Знову ж таки. Надто багато червоного було в цій сімейці.
А поряд, тулячись до стіни, стояв Червоний Дракон. Єдиний по-справжньому червоний у цій компанії. Бо червоний колір підступний. Його можна носити й розмазувати на обличчі до одуріння, стаючи тільки сірішим. Червоний — колір убивць, чаклунів і клоунів. Я його люблю, хоч і не завжди.
Я — Табакі, я ліплю прізвиська з першого погляду. Хрещений батько для багатьох і багатьох. У кожному з народжень — оповідач, блазень і хранитель часу. Я завжди відрізню дракона від людини. Дракони — не погані. Вони просто інші. Якби я не побачив його в оточенні сім’ї, може, не розпізнав би відразу. А так було легко.
Він був тонкий, весь у ластовинні. У старій, поношеній куртці, в латаному домашньому светрі, в джинсах з потертими колінами. Очі його були, як цілий світ. Як закинута планета. Руки з довгими, тонкими пальцями. Скусані до крові задирки. Я подивився на руки інших. Сосискувато-короткопалі. З перснями, що врізаються в м’ясо. Руки були великі й маленькі, але у всіх однакові. Єдиний він був серед них чужої крові. Руки його були іншими, очі — іншими, тіло — іншим. Єдиний він носив старий одяг, який звик до нього та набув його обрисів. Я йому посміхнувся. Мені мало хто так подобався з першого погляду. Він спробував посміхнутись у відповідь. Ледве-ледь, кутиком уст.