Так було з Лордом і з усіма, хто був до нього, — тобто взагалі з усіма, кого я пам’ятав. Але з Македонським — ні. Він прийшов ніби й не зовні — ще більш тутешній, ніж ми самі, з тінню решіток на обличчі, з голосом тихим, як шелест дощу, зі спогадами про кожного з нас, — наче народився тут і виріс, увібравши всі кольори та запахи. Найбільш тутешній з усіх, кого я зустрічав. Він дотримав свого слова й не робив нічого такого, чого не робили б інші. Він був навіть занадто тихим. Ось тільки іноді заходився в нападі, ламаючи та руйнуючи все навколо, але це траплялося рідко. Єдине, що він собі дозволяв незвичайного, — це проганяти наші погані сни.
Я бачив, як: він раптом схоплювався, підходив до кого-небудь зі сплячих, шепотів йому до вуха щось нечутне й відходив. Ми перестали прокидатися від криків — чужих і своїх власних, і ночі стали набагато спокійнішими. Крім тих, які настали після Вовка...
Я ловлю цю думку. Я пробую розвернути її назад.
НЕ ДУМАЙ ПРО ЦЕ! Крім тих ночей... Тоді не міг допомогти навіть Македонський. Тоді...
ГОДІ! ПРО ЦЕ ДУМАТИ НЕ МОЖНА!
Насилу, але все ж таки вдається пригальмувати. Я раптом помічаю, що плачу, і що радію, бо йде дощ. Уже справжній. Закидаю голову — хочу промокнути якомога сильніше.
Мене починає трусити від холоду, який, поки я думав про інше, давно вже пробрався під куртку і під усі жилетки. Навіть зуби цокають. Час повертатися.
Під’їжджаю до ґанку й чекаю. Стемніло швидко та непомітно. У вікнах за фіранками миготять тіні. І музика, здається, голосніша, ніж зазвичай, а може, мені так тільки здається через дощ і темряву. Я в цьому мокрому мороці абсолютно сам, усіма покинутий і забутий. Стає кривдно. Потім — дуже кривдно. Потім — жахливо кривдно.
— Ти чого репетуєш, Табакі? — Македонський збігає по сходах, тримаючи над головою розтягнуту куртку. — Сам же хотів залишитися.
— Хотів, а потім передумав. А скат занадто слизький, сам розумієш. Довелося кликати на допомогу.
Він затягує мене в ліфт, де я демонстративно трясусь і цокаю зубами. Нагинається до мене, зазирає в обличчя.
— Що тобі привиділося, Табакі? Я ж бачу…
— Багато всякого різного. Молодий ти ще про таке слухати.
— Ну вибач. Іншим разом не залишатиму тебе надовго.
Дорогою до спальні пояснюю Македонському, чим відрізняється любов до дощу дрібненького від любові до дощу проливного. Останній виводить з ладу транспортні засоби, не призначені для експлуатації в негоду. Люби його, не люби, а от візок краще в вогкості не тримати.
— Мустанг прослужив доволі довго і заслуговує дбайливого до себе ставлення. Навіть якщо забути про його настирливого й малоприємного вершника-господаря...
— Припини, Табакі, — просить Македонський. — Я ж і так сьогодні вже не засну.
Поки він мене сушить і переодягає, виймаю з кишені камінчик. Помітно заважає рушник, що ялозить по голові, але все-таки я примудряюся його роздивитися. Він довгастий і блакитний, кольором і формою жахливо на щось подібний, ось тільки на що? Кручу його так і сяк, намагаюся вгадати.
Македонський загортає мене в халат і ховає під ковдру. Закутуюся, запорпуюся якомога глибше й думаю далі. Камінчик нагрівається у мене в руці.
Ми засинаємо разом, і сон, який мені сниться, — це сон про нього та про те, що він нагадує.
Прокидаюся під тихі гітарні перебори. Темно, тільки червоний китайський ліхтарик зовсім низько над ліжком, але він майже не дає світла. Дивлюся на нього довго, і мене ніби погойдує разом з ним.
Десь поруч голос Сфінкса співає про чорну шину вантажівки, в якій — кружальце іржавої трави... За стіною дивний шум. Щось на кшталт забави. Стягую з себе ковдру й сідаю. Невже я проґавив вечерю? Такого давно не траплялося.
Пісня Сфінкса жахливо знайома. Над грифом гітари гойдається голова Стервожера. І, здається, ноги Валета звисають зі спинки ліжка. Його праву ні з чим неможливо сплутати...
— Прокинувся? — шепоче Горбач у мене над вухом. — Ти, бува, не захворів? Щоб ти та проґавив вечерю...
— Якщо й захворів, то не випадково. А що це за шум за стіною?
— Святкують прийняття Нового Закону. Забув? Ми теж у якомусь сенсі святкуємо. Старою компанією.
Я згадую. І ще — свій сон. Камінчик у мене в жмені зовсім мокрий. Тепер я знаю, на що він подібний, і це дуже дивно.