Найголовніше зараз — мій сон. Який потрібно здійснити. Так мені здається. Тьмяне, рожевувате світло ліхтарика. У ньому, наче відламки, тарілки з бутербродами. Дзеленькання склянок, у них погойдується чорне вино. Стара компанія: Стервожер, Валет, Слон і Красуня. Рука сама тягнеться за гармошкою — і сама сахається. Не до того. Треба не забути... Хапаю найближчий бутерброд і їм.
Горбач ніжно дме у флейту. Розгойдуючись, штовхає мене. Позаду хтось обурливо голосно плямкає.
Гітару передають Валетові, й він вибухає серією сумних акордів. Бутерброд закінчується, і відразу за ним — наступний.
— Худенький, червонолиций, веснянкуватий хлопчисько світ покинув на п’ять хвилин, — повідомляє нас Стервожер хрипкуватим тенором, — заглядаючи у стаканчик з морозивом...
Крізь «Скелясті гори» проривається гамір веселощів з інших спалень. На голос підповзаю до Стервожера.
— Слухай, ти не міг би позичити мені свою драбину? Це дуже важливо. Тільки не питай мене, для чого, якщо не важко.
Рожевий від ліхтаря, як і всі навколо, він нагинається до мене й дихає вином:
— Які проблеми? Звичайно. Вона твоя — на скільки захочеш.
Стервожер шепочеться з кимось, кого мені не видно, потім знов повертається до мене:
— Поїдь із Красунею. Він скаже хлопчикам, її тобі винесуть.
— Дякую. Я його покличу, коли буду зовсім готовий.
Переповзаю над бутербродами, ногами й пляшками — й ось я на підлозі, а камінчик у мене в кишені, й не терпиться дізнатися, чи встигну я зробити те, що задумав, перш ніж буде вимкнено світло. Усім весело — прикро їх залишати, але треба квапитися. Перевдягаюся в найтепліше, що тільки вдалося знайти. Те, що мені треба, — в тамбурі, в коробках під вішаками. Світло погане, але після ліхтарика воно здається яскравим. Виймаю з коробки ганчірки та закам’янілі кеди — одну нікчемну річ за іншою. Зі спальні долинають гітарні перверзії Валета й подробиці всяких пісень, і я хвилююся та нервую, поки не знаходжу те, що шукав: пензлики й банку білої фарби з прилиплими до неї ганчірками. Беру їх, а ще — купу всякого дріб’язку, який може стати в нагоді, кличу Красуню та їду з ним у коридор.
Він заходить у третю, я чекаю його біля дверей. У Гнізді тихо, хоча в інших спальнях — брязкіт і завивання. У вестибюлі скачуть стрепехаті тіні танцюристів. Серед них, мабуть, є і наш Лері.
На мені найтепліша жилетка, але все одно холодно. У руках — банка з фарбою, ціла в патьоках, а решту — шкребок, ніж і пензлики — я намагаюся порозпихати по кишенях, де заважають якісь залишки жертя, тож я витрушую їх на радість щурам, яким пощастить сьогодні тут пробігти.
Із третьої витикається Гупі.
— Егей, — гукає він. — Куди ставити драбину?
Я показую, куди саме. Виносять драбину. Гупі чмихає та грюкоче, а Красуня весь час наштовхується на полудрабки — більше заважає, ніж допомагає. Позіхаючи, за ними вилазить Фікус у піжамі.
— Чортові Логи повіялися відзначати всіляку дурню, — ремствує він. — А куди нам з нашим здоров’ям двигати такі тягарі?
— Наказ Тата Стервожера — це наказ, — каже йому Дорогенький, який теж у піжамі та з підозрілою пляшкою під пахвою.
— Сьорбнемо за Новий Закон? — пропонує він, під’їжджаючи. — Усі так радіють, гріх не порадіти разом із ними.
Поки встановлюють драбину, ми п’ємо якусь саморобну погань, особисто ним сотворену.
— А тепер підсадіть мене, — кажу я.
Подивитися, як мене підсаджують, виходять ще двоє, і Пухир переживає, що я впаду, а Ангел — що мене знудить на драбину Стервожера. На самому верху видно, яка брудна стеля та скільки всюди павутини. Стіна теж брудна й темна. Утеплююся, підстеливши під себе плед Дорогенького. Місця так мало, що банку доводиться тримати на колінах, і трохи страшно від того, що можна загриміти з такої висоти вниз, перераховуючи щаблини.
Я тихо зітхаю та, махнувши Птахам, які стовпилися внизу, починаю малювати. Як я і думав, їм скоро набридає мерзнути, витріщаючись на мої не надто помітні знизу карлючки, відтак вони розбрідаються один за одним. Від мерзенної фігні, яку Дорогенький чомусь охрестив текілою, паморочиться голова. Я малюю дракона, який стоїть на задніх лапах. Дракон виходить дивний: він трохи нагадує коня, а трохи — собаку. У більш зручному місці вдалося б, мабуть, краще, але тут і так зійде. Малюю ікла та гострі кігті на передніх лапах. Кігті — важлива деталь. Коли вже можна здогадатися, що переді мною дракон, відкриваю банку з фарбою й замальовую його білим.