Грудки, волосся та інша погань, яка давно-давно потонула в банці, — все це на моєму бідному драконові. Тремтячою рукою виводжу по його хребту білі зубці. Я і час, ми не дружимо, але здається, я таки встигаю, хоч радіти ще рано.
Не чекаючи, поки дракон підсохне, виймаю з кишені складаний ніж і починаю виколупувати дірку ока.
Пекельна робота. Коли дірка вже майже готова, банка з фарбою зісковзує з колін і летить додолу. Грюкіт. Якийсь час вона котиться по підлозі, поки не застрягає десь, а я все ще видлубую око. Дірка вже досить глибока. Пробую її пальцем. Залишилися лілії. На своєму напівсирому драконі я продряпую їх кінчиком ножа — ці криві геральдичні лілії — де тільки можна, а коли закінчую, дракон — уже не просто дракон, а Лорд, адже лілія — це Лорд, якщо хочеш намалювати його швидко, і щоби всім було зрозуміло.
Ставлю свій підпис.
Коли вимикається світло, я вже майже закінчив; шукаю в кишені заповітний камінчик кольору Лордових очей. Дракон, стіна і я сам — усе зникає в пітьмі. Це не страшно. Виймаю ліхтарик, присвічую в очну ямку та вставляю в неї камінчик. Він тримається. Може, підійшов, а може, просто прилип до фарби.
Я здійснив свій сон. Ось вона — яса; примара дракона в ліліях і з Лордовим оком. Біжить, кігтями вперед, у бік нашої спальні. Це — до повернення. Або ще до чогось, про що я сам наразі не маю поняття. Моєю справою було посадовити його сюди. Гашу ліхтарик і сиджу в темряві. Весь липкий від фарби. Сиджу — навіть не знаю, скільки, а потім унизу починають тупотіти, присвічувати, нишпорячи ліхтариками, і кукати.
— Ку-ку, ку-ку, — кажу. — Тут я. Ви б іще завтра вранці вийшли мене шукати. Може, знайшли би мої зітлілі кістки.
— Не скандаль, — просить Сфінкс. — Хто ж винен, що ти вирішив заночувати в такому ідіотському місці?
— Ну-ну! — встряє нетверезий голос Стервожера. — Попрошу не плюгавити моє царствене сідало!
Вони присвічують на мене та хихотять. Потім хтось перечіпається об банку і вляпується в фарбу. Тоді хихотіти починаю я.
— Чорт! — кричить Горбач. — Весь коридор у лайні! Він влаштував тут пастку для ні в чому не винних людей. Із пташиних екскрементів!
Мене знімають і забирають. Несе мене Македонський, а решта тягнуться позаду, розмахуючи ліхтариками, й виспівують:
Найбільше не люблю бути тверезим у п’яній компанії. Але мені їх уже не наздогнати. Навіть з текілою Дорогенького.
Заносять мене — і заходять один по одному. Останнім — Горбач, попискуючи у флейту. Спальня порозкидана й страхітлива. Світло нічників — віялами по стелі. Македонський висаджує мене на ліжко, а «караван», який «іде», ланцюжком кружляє по кімнаті. Либонь, вишукуючи «печери і нори».
Розпластавшись, у тарілці з бутербродами спить Нанетта. Виймаю її, знаходжу вцілілий бутерброд, відразу його з’їдаю. Решта тарілок порожні. На моєму улюбленому місці спить Слон, обіймаючи якусь червону кулю. Якщо придивитися зблизька — то він в обнімку з нашим китайським ліхтариком.
Рудий і Сліпий вальсують, наштовхуючись на меблі, Горбач із флейтою намагається встигнути за ними. Сліпий голосно рахує: «Раз, два, три... Раз, два, три... Раз...» На кожному заключному «раз» вони завмирають, а Горбач, наткнувшись на них, також застрягає.
— За дівчат! — проголошує Стервожер і замислено нюхає свою склянку. Що він там винюхує? Здається, вони вже вихлебтали все, що довкола було рідкого. Догризаю бутерброд. Я сварливий і сам для себе неприємний.
Сфінкс гепається поруч, підморгує та доводить до мого відома:
— Дракон є істота міфічна... Білий же дракон є істота міфічна подвійно, бо він, на додачу до решти своїх якостей, альбінос, тобто це патологія навіть серед собі подібних.
— Побачив! — дивуюся я. — Роздивився! У такій темряві!
— Я бачу все. Таж не стелю білити ти туди видерся...