Сидимо й дивимося на інших, які потихеньку пригасають. Хтось хрипко й фальшиво співає з підвіконня.
— А це чиє? — питаю я, піднімаючи за ремінець незнайомий протез. — Здається, тут немає нікого з цих...
— Це жарт, — похмуро повідомляє Сфінкс. — Веселий жарт. Злодійський жарт, можна сказати.
Більше я ні про що не питаю. І взагалі вкладаюся спати. Почуваючись неохайним і немолодим чоловіком, але водночас відповідальною людиною, яка виконала свій обов’язок. Довго не можу зігрітися, а коли нарешті зігріваюся й засинаю, мене майже відразу будить Чорний, який декламує Кіплінга й стукоче кавоваркою об спинку ліжка.
Багато хто ще не спить, і хтось пробує його втихомирити. В інших наших щось саме у розпалі — чи то суперечка, чи то науковий диспут, та я засинаю знов, не вдаючись у подробиці.
Другий раз, ближче до ранку, мене будить моторошний регіт гієни, який переходить у схлипування. Усі, крім гієни, сплять, і навіть світло вже вимкнене.
Утретє я прокидаюся на світанку — незрозуміло від чого. Свято давно закінчилось, у вікна вповзає сірий ранок. Навколо всі лежать покотом і сопуть. Усе тихо та спокійно, якщо не брати до уваги ледь чутного підозрілого цокання — тієї, власне, гидоти, яка мене розбудила. Шукаю на нюх, на слух — і знаходжу. Чийсь годинник, який причаївся в складках ковдри.
Обережно знімаю його з руки, на якій він поселився. Звисаючи з ліжка, намацую порожню пляшку, кладу годинник на підлогу й трощу його денцем пляшки, як молотком. Дуже скоро він перестає цокати.
Чорний, який спить на підлозі, піднімає голову й сонно витріщається на мене. Потім падає назад. Скидаю на нього чийсь светр і запорпуюсь у своє пропахле фарбою гніздо.
Сповідь червоного дракона
«За гріхи свої треба розплачуватися».
Це втовкмачив мені мій дід, мій божевільний дід, який, я сподіваюся, горить зараз у пеклі, бо коли справді є на світі таке місце, то воно для нього і таких, як він. Я прокляв його всіма доступними мені прокляттями, і це його підточило — зовсім трохи, тому що він умів протистояти таким речам, до того ж ми з ним були однієї крові, тож рикошетом я отримував частину своїх проклять назад. Нехай же він горить, як газова конфорка, розливаючи навколо себе жар, він, хто не дав мені ані крихти тепла...
Біла табличка на стіні з незрозумілими буквами та схилені голови, п’ять десятків голених голів, шепіт молінь і заклять... і «...три їх лимонним соком, хай тобі чорт, три, поки не втомляться руки, бо хіба бувають ангели, вкриті ластовинням з голови до ніг? Ні, не бувають, і ти вкрився ними мені на зло, хто-хто, а я знаю!» Тому жодного сонячного промінчика, тільки пітьма зашторених кімнат, і, можливо, вони таки справді з’являлися на зло йому там, де їм не належало бути, і розсипалися по шкірі, яка не бачила сонця, яка була пошеретована лимонним соком. Біла тога, заляпана лимоном, засохлий вінок із ромашок з білою серединкою і «...сотвори нам чудо, сотвори нам його!» Чудеса, які не були чудесами, і лак на нігтях, і кольорові лінзи, від яких сльозилися очі. Але «...не може ж ангел не бути, розперетак, синьооким!» Він лаявся, як матрос, коли його не чули укохані сини і дщері. Варто ж було піти останньому з них, і лицемірна святість летіла у відро для сміття, і страхітливий дідуган вмощувався поглинати свій обід із трьох рибних страв.
Вінок набакир і тонкі риб’ячі кістки, які він видобуває зі жвакаючого отвору. Він ніколи не користувався серветками. Ніколи. «Тому що це надмірність, яка не випадає божому чоловікові, запам’ятай, мій крилатий...» Виделками й ножами йому також користуватися не випадало. А мені не випадали ні стіл, ні стільці, і взагалі — «ангели не їдять, хи-хи-хи, вони ситі духом святим!»
А прокляття ангелові випадають? Ні, звичайно. Вони б’ють розрядами чистого струму, пронизуючи тіло до останньої волосини, замість того, щоб летіти до того, кому призначалися. І тільки одного разу... Зачарована риб’яча кісточка зробила свою справу. Це було перше справжнє диво, яке я сотворив: з ДОМУ ОТЦЯ — великими літерами — перейшовши до просто дому, який (за бажання) можна було б назвати материнським, ось тільки в мене жодного разу такого бажання не виникло. Перейти з дому — в дім, перетворитися з ангела на дебіла, бо «...він навіть не вміє читати, цей недорозвинений!» І «...за що нам, цікаво, таке покарання?!» А чудеса їх тільки лякали, вони були їм зовсім не потрібні. Крім тих, котрі показував Ящик. Ящик був їхнім богом, хоч вони не схиляли перед ним голів і не шепотіли молитов, а просто дивилися крізь прозорі скельця окулярів, але результат був однаковий, що тут, що там, з тією невеликою різницею, що там я був усе-таки навіщось потрібний.