— Ти боїшся мене, Македонський? — і зелені очі пропалюють наскрізь. Я мізернію та мало не кричу:
— Так! Так! Я боюся, і що далі? А ти б не боявся на моєму місці?
— Якби я міг бути одночасно собою і тобою, я б не боявся. І ти не бійся. Повір, мені нічого від тебе не потрібно.
Він казав правду, але я не вірив. Він приручав мене тихо та непомітно, я цього не розумів. Він змушував мене читати й змушував розмовляти з ним про книги, він змушував слухати музику й говорити про неї, змушував придумувати дурні історії та розповідати їх йому. Спочатку тільки йому, потім іншим. Він вичавив з мене страх і змусив вірити собі. І я був щасливий, і я більше не боявся його очей. Я взагалі більше нічого не боявся, хоча заборону не було знято, мені треба було пам’ятати про це. Але мені було дуже добре, я розтанув від тепла, яке він дарував мені за всіх, хто не додав його раніше, від їхнього спільного тепла, від тепла, що його я отримував від них і віддавав назад. Треба було пам’ятати, а я забув. Руки робили це самі — потихеньку крали чужий біль, а я відносив його в гарячих долонях і змивав у раковину. Він спливав трубами, а я стояв на тремтячих ногах, відчуваючи втому й порожнечу; це було прекрасно; чесне слово, це зовсім не було чудом, а значить, я не порушував своєї клятви. Так я думав тоді. Новий світ виріс навколо, він сяяв у золоті світанків та в призахідному шаленстві, я підхоплювався раніше від усіх і вибігав на коридор босоніж, щоб не проґавити найпрекрасніший час, щоби просто пробігти по пилюці, відчуваючи своє тіло, свої ноги, які вміють бігати.
Я вставав під ледве теплий душ і співав — старі гімни і пісні, які вивчив недавно, коли розполохував тарганів і влаштовував повені. Це був я. Македонський, весь у ластовинні, білий і худющий, Македонський, про якого ніхто нічого не знає, Македонський, який гризе нігті, Македонський, якого треба підгодувати, Македонський, в якого стирчать передні зуби, якому скоро шістнадцять, в якого є весь світ і вісім друзів, який — щасливий.
Але ж я нічого для них не робив. Майже нічого. Чудеса їм були потрібні, як повітря, а я мовчав і просто жив серед них, як один із них, і хотів би я дійсно бути всього лише одним із них.
Я дарував їм таємні клаптики й недоноски чудес — те, що можна передати непомітно, заховати в кишені й прикинутися, наче там нічого не було, взагалі нічого. Мені вдавалося. До того, власне, часу, поки один з них не зламав мою таємницю. Це було неминуче. У них був хороший нюх, не зіпсований Ящиками й багатолюдним зовнішнім дурманом, а я був необережний. Маленький Шакал знав, що Македонський не такий, як усі, та й Сліпий про щось здогадувався. Але Вовк...
Це було смішно й сумно, тому що його я остерігався менше, ніж решти; йому, порушуючи свою обіцянку, віддавав більше заборонених чудес. Те пекуче, що прилипало до мене, коли я проводив долонею по його хребту, встигало випустити в мене отруту, поки я доносив його до раковини, й руки розпухали від чужого болю, а я був щасливий. Вдячності та любові навчили мене вони, і нічого іншого я від них не чекав, але я був дурний, а Сфінкс недарма був попередив мене у той найперший день:
— Якщо хочеш залишитися з нами, то ніколи — чуєш? — ніколи ніяких чудес.