Пізніше я намагався зробити це ще раз, інакше, однак і вдруге мені не вдалося... Сліпий прийшов до мене в Могильник. У безрозмірному білому халаті, в якому таких помістилося б іще двоє. Виліз на ліжко, сів по-турецькому й довго слухав моє мовчання. Потім запитав:
— Чому?
— На мені великий гріх, — сказав я. — Його ніяк не спокутуєш.
Вовк відучив мене довіряти їм. І я чекав. Що скаже цей, зачаєний у собі? Він не милий, яким колись здавався Вовк, а зовсім навпаки. Від нього можна чекати чого завгодно. Він міг перетворитися на Сфінкса, якому я дав обіцянку, а потім порушив її: «Якщо хочеш залишатися з нами»... Тоді мені довелося б піти. Він міг перетворитися на Вовка і зробити з мене бритву. Я не сказав, кого мені було наказано навіки посадити на ланцюг за порогом Дому. Він міг би вирішити, що завдячує мені, а цього я не хотів.
— Вертайся, — сказав він. — Ніхто не дізнається.
— Чому? — запитав я. — І що натомість?
— Дурень, — відповів Сліпий. І пішов.
Я повернувся. Час тече, мій гріх, як і раніше, на мені. Так буде завжди, поки я живий. Я нічим його не спокутую. Крізь стіни проходять привиди, але тільки один із них посміхається, вищиряючи ікла. Він на підвіконні, коли я відсмикую фіранку, він підстерігає мене в душових кабінках, він лежить у ванні, коли я хочу туди залізти, й дивиться з-під води палаючими очима. Я майже звик до нього й більше не зриваюся при зустрічах. Щоб не бачити снів, я лягаю пізніше та встаю раніше, ніж до того, бо в снах він може зробити зі мною все, що завгодно. Я втомився від нього, а він втомився від мене, але позбутися один одного ми не можемо. Таблетки допомагають, але ненадовго.
Уранці я спускаюся на подвір’я і годую собак — тих, котрі бігають у досвітні години по той бік сітки, в зовнішності. Вони вже знають і чекають. Половина моєї вечері — й вони розповідають мені про своє бездомне життя, а я — про своє. Вони живуть у зграї, я теж. Нам є про що поговорити. Я ніколи не питаю, чи знають вони, що таке гріх. Але мені здається, вони знають. Іноді, дуже рідко, я творю для них чудеса: загоюю порізи на лапах, нарощую шерсть на опіках або сотворюю фантом Великої Білої Суки, трошки схожий на північного ведмедя. Їм подобається ганяти його вздовж сітки. Потім ми розходимося. Вони розбігаються у своїх забіякуватих справах, а я прямую в Дім. Буває, в коридорі я зустрічаю Сліпого, який повертається з нічної прогулянки. Найчастіше це трапляється по дорозі надвір, але іноді й на зворотному шляху. Мені здається, якщо вийти серед ночі, Сліпий буде всюди, в мільярді подоб, зовсім як мій привид. Але вночі я не виходжу, я боюся пітьми.
Я боюся пітьми, боюся своїх снів, боюся залишатися десь без нікого та заходити в порожні приміщення. Але найбільше я боюся потрапити в Клітку сам-один. Якщо це колись станеться, я, напевно, там і залишуся. А може, не витримавши, вийду звідти якось не по-людськи, й це буде ще гірше. Не знаю, чи горітиму я в пеклі. Радше так, аніж ні. Якщо воно все-таки існує. Хоча я сподіваюся, що це не так.
Табакі
Рятували його і чайком, і гуртом,
Хрін давали й розумні поради,
Джем, гірчицю втирали, махали хвостом,
Загадали розумні шаради.
Коли я продираю очі, ранок уже став днем. Гостей немає, і слідів від них теж. Македонський вимітає осколки й недопалки. Лері сидить понуро, з пов’язаною рушником головою. В очах у мене колючки, в горлі — шкрябуча слина.
— Агов, — кажу слабким голосом. — Котра зараз година?
Македонському випадає з рук віник, він дивиться на мене з жахом.
— Помирає, мабуть, — каже йому Лері, скрушно хитаючи перев’язаною головою.
Мак ахає й вибігає геть, навіть не зачинивши за собою двері. Даремно я його так налякав. Можна було просто перерахувати все, що мене болить. І я вже шкодую за сказаним, хоч і приємно викликати в людях такі бурхливі емоції.
— Що ж ти, в перший день Закону? — егоїстично дорікає мені Лері.
— Дату смерті не вибирають, — кажу йому я.
У наших дуже різний підхід до лікування одних і тих же хвороб, і кожен вважає, що його метод найкращий. Тому спочатку Горбач старанно натискає на моїх кістках якісь точки — за методом древніх китайців. Потім, за методом Сфінкса, мене запихають у таку гарячу ванну, що цілком можна зваритися заживо, але я мовчу, бо метод Сфінкса існує у двох варіантах: майже окріп або крижана вода. Мене витягують, натягують на голе тіло светр, натирають під ним спину чимось пекучим, плюс вовняні шкарпетки й шарф, під яким — спиртовий компрес.