На нейтральній території між двома світами — зубців і пустирищ — стоїть Дім. Його називають Сірим. Він старий і за віком ближчий до пустирищ, які є похованнями його однолітків. Він сам-один — інші будинки тримаються осторонь — і не подібний на зубець, тому що не тягнеться вгору. Він має три поверхи, фасад дивиться на трасу, і в нього також є двір — довгий прямокутник, оточений сіткою. Дім сірий спереду і розмальований яскравими фарбами з внутрішнього боку, з подвір’я. Тут його стіни прикрашають малюнки-метелики, завбільшки як невеликі літаки, слони з крилами бабок, окаті квіти, мандали й сонячні диски. Усе це — з боку подвір’я. Фасад голий і понурий, яким йому і належить бути.
Сірого Дому не люблять. Ніхто не заговорить про це голосно, але мешканці Гребінців воліли б не мати його так близько. Вони воліли б, щоби його не було взагалі.
Вони з’явилися перед Домом спекотного серпневого дня, о порі, яка не дає тіней. Жінка і хлопчик. Вулиця була пустельною, сонце випалило її. Зниділі дерева вздовж бруківки від сонця не рятували, не рятували й стіни будинків, які плавилися в яскраво-синьому небі розжареними зубцями. На асфальті під ногами залишалися вм’ятини. Каблуки жінки витискали в ньому маленькі дірочки, що тягнулися за нею акуратним ланцюжком, немов сліди дуже дивного звіра.
Вони йшли поволі. Хлопчик — від утоми, жінка — скута ваготою валізи. Обоє в білому, світлоголові, обоє дрібку вищі, ніж їм належало: хлопчикові — за віком, жінці — щоб здаватися жіночною. Жінка була вродлива і звикла звертати на себе увагу, але зараз на неї нікому було визиратися, і це її тільки тішило. Плавність її ходи спотворювала валіза, білий костюм прим’явся від довгої поїздки в автобусі, косметику розмила жарінь. Незважаючи ні на що, вона йшла з гордо піднятою головою, намагаючись не сутулитися і не зраджувати своєї втоми.
Хлопчик був подібний на неї настільки, наскільки маленький зразок людської породи може нагадувати великий. Світлоголовий і ледь-ледь рудавий, худесенький і цибатий, він дивився на світ точнісінько такими ж зеленими очима, як і в його матері, й тримався так само просто, як і вона. На його плечі була накинута біла жакетка. Такого виснажливо спекотного дня це здавалося дивним. Він ішов знехотя, зачіпаючись кедом за кед і мружачи очі так, щоби бачити тільки сірий, зіркатий, як тісто, асфальт і сліди, залишені на ньому каблуками матері. Він думав, що навіть якби мати зникла йому з очей, її можна було би знайти за оцими смішними, дірчастими слідами.
Жінка зупинилася.
Над ними височіла будівля Дому, оточена з двох боків пустотою, як потворний сірий пролом у білосніжних рядах Гребінців.
— Здається, це тут.
Жінка поставила валізу на землю і, трохи піднявши окуляри від сонця, вдивилася в табличку над дверима.
— Бачиш, як швидко ми дійшли? Хіба мало сенс брати таксі?
Хлопчик байдуже кивнув. Він міг би заперечити, що йти довелося все ж таки досить довго, але замість цього сказав:
— Дивися, мам, він прохолодний. Сонце його не чіпає. Дивно, правда?
— Дурниці, любий, — відмахнулася мати. — Сонце чіпає все, до чого може дотягнутися. Просто він темніший від сусідніх будинків, і через це здається холоднішим. Зараз я увійду туди, а ти почекаєш мене тут. Добре?
Вона підняла валізу на четверту сходинку ґанку і обперла її на поручні. Подзвонивши, завмерла чекаючи, а хлопчик сів на найнижчу сходинку і почав дивитися в інший бік. Коли замок клацнув, він обернувся і ще встиг побачити білий поділ, який тут же зник за дверима. Потім двері різко зачинилися, і він залишився сам.
Підвівшись зі сходинки, хлопчик підійшов до стіни і притулився до неї щокою.
— Холодний, — сказав він. — Сонце не може до нього дотягнутися.
Він відбіг від Дому і подивився на нього здаля. Винувато скосив очі на двері, пересмикнув плечима і пішов уздовж стіни. Дійшовши до рогу, ще раз озирнувся, позволікав і повернув.
Іще одна стіна. Хлопчик добіг до її кінця й зупинився.
За наступним поворотом виявилося подвір’я, відгороджене сіткою. Порожній і тоскний двір, такий же розжарений, як усе довкіл. Зате Дім з цього боку був зовсім інакшим. Різнобарвний і веселий, він ніби вирішив показати хлопчикові інше своє обличчя. Усміхнене. Лице не для всіх.
Хлопчик підійшов упритул до сітки, щоби трохи краще роздивитися це інше обличчя Дому та, можливо, навіть вгадати, хто намальований на його стінах, і побачив перекособочену споруду з картонних коробок. Саморобний будиночок, прикритий гілками. На даху його стирчав обвислий від безвітряного затишшя прапорець, картонні стіни були обвішані саморобною зброєю і дзвіночками. У курені хтось жив. Зсередини долинали голоси і шурхіт. Перед входом чорніла купка попелу, обкладена цеглинами.