— Мільйон років тому вона була тут найголовнішою, — кажу я.
Таки була… Директоркою.
Коричневі, облуплені по краях фотографії... Повна жінка в чернечому вбранні, руки складені на животі. Напевно, щоки її були червоними й обвітреними, а долоні порепаними і в мозолях. Коли наставали холоди, вона носила мітенки. Їй багато всього доводилося робити руками. Жерстяні відра з закрижанілою водою. Лопати з вугіллям... У спальнях — тоді вони називалися дортуарами — диміли каміни й печі, і кожного дня з сараїв надворі зносили купи вугілля, щоб забезпечити всіх теплом.
Діти в грубих черевиках, підбитих цвяхами. У куцих курточках з великими круглими ґудзиками. Узимку завжди обвітрені щоки. «Дім опіки для знедолених сиріт». Дім з гордістю носив цю назву — вона була єлейна і пахнула Діккенсом. Слова були написані на табличці, пригвинченій до низької, чавунної брамки. Щосуботи її начищали піском, як і все інше, чому належало блищати. Табличка була величезна, на ній, крім назви, розміщувалися імена двадцяти восьми попечителів. Кожному з них у свята надсилалися листівки, посписувані кострубатими дитячими почерками, плюс лист від самої М. А. «З вдячністю... Щодня возносимо молитви про Ваше здоров’я та добробут». Може, вони й справді возносилися, ці молитви за здоров’я. Адже кожен попечитель дарував їм дещицю радості, якої в тодішньому Домі було не так уже й багато.
Ми сиділи в підвалі — я і Сфінкс, — перебираючи стоси зашкарублих паперів, стягнуті дротом. Папери були і зовсім зітлілі, і майже цілі, але всі вони, кожен аркушик чи клаптик, смерділи вогкістю, наче всотали в себе кілометри боліт. Ми самозабутньо в них порпалися. Цю пристрасть — випорпування минулого Дому з найбільш потаємних його закамарків — поділяв зі мною тільки Сфінкс. Решта розглядали найціннішу здобич з підвалу в найкращому разі з відразою. Сфінкс же…
— Ого! — шепотів він, натикаючись на зв’язку пожовтілих рахунків. — Та це скарб! — І ми нахилялися над ними, тремтячи від нетерплячки, щоб додати ще один малесенький штрих до картини, яку не бачив ніхто, крім нас.
Сукно сіре.
І давні діти Дому починали носити костюмчики із сірого сукна.
Мотки вовни.
І сестри Марія й Урсула, кожна на своїй табуретці, починали клацати шпицями (по сестрі на дортуар, по табуретці на сестру), а з-під огрубілих від прання й готування їжі рук виповзали, звисаючи дедалі нижче, вовняні шкарпетки.
Так, крок за кроком, папірець за папірцем, ми складали той давній Дім. Ми дізналися, як виглядали його кімнати, чим займалися його мешканці — і навіть пристрасть М. А. до зимових, перележаних яблук не залишилася для нас таємницею. Навіщо це було потрібно? Ми й самі не знали. Але ми розкопирсали вміст підвалу, наче два божевільні кроти. Від 1870 року — й до останнього випуску.
Весь цей час до спальні стягувалися стоси того, що Вовк називав древнім мотлохом, а Лері працював для нас як носій. Зграю зацікавив тільки останній випуск. Я склав два альбоми з найцікавіших документів, і ми тимчасово охололи до розкопок.
І ось тепер я намагаюся розповісти Куряці, хто така була матінка Анна, а самому смішно, тому що це неможливо пояснити, не пояснюючи, чим тоді був Дім. Поки я вагаюся, чи має це якийсь сенс, язик працює безперестанку, і в якийсь момент мені вже самому стає цікаво, що це я таке мелю.
— Щоб їй догодити, треба було бути богобійним і знати напам’ять купу стародавніх текстів, які насправді неможливо запам’ятати, а коли вона лежала при смерті, то весь час примушувала черниць зносити до неї до кімнати простирадла й перераховувала їх. Це у неї в голові вже потьмарилося. А коли вона померла, і головною стала її колишня помічниця, то нібито бачили привид матінки Анни, як він ходить з кімнати в кімнату та все рахує, і перераховує, і перевіряє, словом, ніяк не може упокоїтися з миром...
Куряка зморгує й нахмурюється. Не відразу, тому що зайнятий, але я все ж таки це помічаю.
— Ти що, не віриш? Не віриш? Сфінксе!
— Це правда, — підтверджує Сфінкс. — Усе так і було, як каже Табакі.
— Але ви звідкіля про це знаєте?
— А ми знаємо все. Усе-все, що є Домом!
Хоч я й злукавив, замовчуючи про підвал, у моїй хвалькуватій заяві — несподівана правда. Я з подивом чую її. Це так. Саме це ми якраз і шукали. Усе, що є Домом. Будь-яка людина рано чи пізно запитує, ким був її прадід, і вислуховує сімейні перекази, а ми зі Сфінксом спустилися у підвал і самі розповіли собі всі старі історії. Мені раптом стає не по собі. Надто вже воно наше — це місце. Ми майже створили його. Адже ні в яких паперах з підвалу не згадувався привид, який заклопотано нипав кімнатами й перераховував простирадла...