— Звідки ти все це знаєш? — Куряка шокований поінформованістю Рудого і тим, що той, виявляється, вміє нормально говорити. Йому здавалося, що Щури порозуміваються в основному вигуками.
Рудий стенає плечима:
— Звідки? Та, в принципі, це всі знають. Адже тут як? Хочеш щось з’ясувати — покопирсайся в старих паперах. У тому дальшому підвалі їх навалено цілі купи. Щось конкретне відкопати нелегко, але, якщо є бажання, можна. Ближче до виходу лежать папери трохи новіші, а зовсім давні — в коробках біля стін.
Куряка щулиться від думки про те, що Рудий — Рудий! — міг порпатися в старих документах, цікавлячись історією Дому. Та боже ж ти мій! Якби його запитали півгодини тому, він, швидше за все, відповів би, що Рудий узагалі неписьменний.
— І Табакі знає звідти ж.
Куряка не питає, він стверджує. Але Рудий розцінює його слова як питання.
— Табакі! — сміється він. — Табакі знає взагалі найкраще за всіх. Він якраз в основному і розкопав ці папірці. Розкопав, посортував — і змушував усіх читати. Запитай його, він розповість набагато докладніше.
Куряка затягується з такою силою, що починає кашляти. Розганяє перед обличчям дим і каже хрипко:
— Він і розповів. Тільки не згадував про документи.
— Любить темнити, — погоджується Рудий, позіхаючи. — Така порода.
Перед ними вигулькує Сфінкс.
— А я тебе шукав, — каже він до Рудого.
Рудий сідає пряміше:
— Здається, ти мене знайшов.
— Ти підсунув Сліпому Габі. Я це якось пережив. Але регулярні набіги на спальню терпіти не збираюся. Врахуй, що коли вона ще раз у нас з’явиться...
Рудий схоплюється, так старанно зображуючи нажаханість, що Куряка не може не розсміятися.
— То ти про це гірко пошкодуєш, — закінчує Сфінкс. — Я зрозуміло висловлююся?
— Більш ніж. Ну а якщо сам Сліпий раптом...
— Зі Сліпим я вже поговорив.
Рудий відважує блазенський уклін:
— Усе, що лиш можу. Завжди. Я сповнений ентузіазму, аміґо!
— Не блазнюй, — просить Сфінкс.
— Не буду!
Куряка знову пхекає. Сфінкс і Рудий не звертають на нього уваги. Сфінкс замислено розглядає Рудого, ніби намагається щось пригадати. Рудий почухується.
— Чим іще можу допомогти?
— Зніми, будь ласка, окуляри, якщо тобі не важко, — просить його Сфінкс.
Рудий морщиться:
— Ловиш на слові? Не дуже-то це по-дружньому. Добре, нехай. Але ненадовго.
Він повертається спиною до коридора і, злодійкувато озирнувшись, зриває окуляри. І щезає.
Принаймні так здається Куряці. Що Рудий щез. На Сфінкса сумно дивляться темні очі в обрамленні мідних вій, а худе обличчя їхнього власника належить якомусь незнайомцеві, який ну ніяк не може бути Рудим. Зникли голені брови, шрами на підборідді, мерзенна посмішечка. Очі ангела стерли їх, до невпізнання змінивши обличчя. Триває це наслання кілька секунд, після чого Рудий надягає окуляри, й ангел зникає. Залишається неврастенік та збоченець.
— Усе, — заявляє він, облизуючись. — Атракціон закінчено.
— Дякую, — без тіні іронії дякує йому Сфінкс. — Я скучив за тобою, Смерть. Дійсно скучив.
— Скучай собі далі, — огризається Рудий. — Смерті більше нема. Облишимо стриптиз до кращих часів.
— Вибач, Рудий, — встряє в їхню розмову Куряка. — Це, звичайно, не моя справа, але окуляри тебе дуже спотворюють.
— Ха! — похмуро відгукується Рудий. — А навіщо, по-твоєму, я їх ношу? Щоб здаватися лапусиком? І чого це, як ти думаєш, у нас у Щурнику всі сплять у спальних мішках? Так отож. Щоб мені не доводилося прикручувати цю блядську оптику до фізіономії скотчем. Висока посада, скажу я тобі, — не така штука, при якій має сенс виглядати як герой манги.
— Я це давно зрозумів, — каже Куряка. — Що ватажкові в Домі бажано виглядати як воскреслий мрець. Чомусь.
— Розумничок! — радіє Рудий. — Правильно зрозумів. А ще врахуй: навіть справжньому колишньому мерцеві непросто весь час виглядати, як належить. Він же не рокфор.
— Звідки ти знаєш, як виглядають мерці?
— А я фахівець у цьому питанні.
Хихикнувши, Рудий кланяється Куряці — курячі кістки на шиї сухо торохкотять — і йде собі. Мерзенний, червоногубий Щурячий ватажок, який не викликає довіри. Спеціаліст із небіжчиків, котрі нараз оживають.
— Знаєш, Сфінксе, — каже Куряка, дивлячись йому вслід, — я колись грав сам із собою в таку гру: подумки роздягав усіх підряд... Ну, не всіх, а переважно ватажків… Роздягав їх, голив, або там зачіски міняв. Досить цікава гра. Але з Рудим у мене нічого не вийшло. Я думав, це тому, що в нього окуляри такі. Надто затуляють обличчя. А, виявляється, це через те, що під окулярами — зовсім не він.