Чорний уже на своєму ліжку. Лежить, намагаючись згадати вірш про старого чоловіка, який витягнув з річки собаку; вірш йому дуже сподобався. На верхньому ярусі того ж ліжка Горбач несамовито тре стіну наслиненою носовою хустинкою, стираючи саме цей вірш. Куряка зітхає і перевертається вві сні. Пагорби з ковдр — у рожевих відблисках нічника.
Між пагорбів і складок виростає білий будинок і повзе вгору вежею на двадцять два поверхи. Спалахують кнопки вікон. Куряка підлітає до чотирнадцятого й зазирає у вікно. Батько, мати й брат, дуже прямі, моторошно нагадуючи манекени, сидять на дивані у вітальні та дивляться на нього.
Він залітає у кватирку, знічено метляючи задом і розмахуючи руками.
— Ось нарешті й ти, синку... Сідай до нас.
Він у своєму ліжку, штори опущені, в кімнаті темно. Підлога вібрує. «Що це?» Наче солдати на марші, вони в’їжджають рядами, всі з однаковими стрижками, чорно-білі, як сороки... Фазани.
— Ану... встати! — скрипить голос покійного (він же помер! я пам’ятаю!) Ара Гуля, і його довгий палець-макаронина впирається рівно посередині його чола. Лоб відразу починає боліти, ніби в цьому місці з’явився синець. — Встати!!!
«Адже вони знають, що я не можу!» Куряка лежить нерухомо, а верескливі голоси все вигукують: «ВСТАТИ! ВСТАТИ! ПІДЙОМ!» Поки він не починає плакати.
— Ти не прийшов мене пом’янути! — шипить Гуль, угвинчуючи палець у ниючий лоб Куряки.
— У цю скорботну годину! — співають Фазани хором. — Коли ми кажемо «прощавай»...
Вони мене ховають? Але я ж ще живий?
На тумбочці — горщик з геранню. Куряка вдивляється в листя рослини — і на одному з листків помічає крихітну зелену плямочку.
— Іди-но сюди, — шепоче голос Сфінкса. — Давай, не бійся...
Листок затуляє кімнату. Кожен із прожилків на ньому — завбільшки як дерево, а пушок, що покриває листя, — як некошена трава. На краю цієї смарагдової савани сидить Сфінкс у зеленому плащі з прозорими крилами й хилитає ногами.
— Бачиш, як усе просто? І нема чого боятися.
— Ми тепер завжди будемо тут жити?
Листок здригається, чутно віддалений гуркіт.
— Що це?
— Це слони біжать, — відповідає Сфінкс, ворушачи довгими вусиками, які ростуть у нього безпосередньо з чола. — Біжать... Біжать...
— Так, синку, — батько кладе руку йому на коліно. Вони сидять у вітальні на дивані, поруч — мати й брат. — Розумієш, вони тут іноді пробігають у своїх справах...
Куряка вдивляється в бежевий ковролін, на якому відбився гігантський слід слонячої ноги.
На горищі Дому зі скрипом піднімається кришка люка в підлозі. Сліпий протискується в отвір і, вставши на коліна, опускає кришку на місце. Зверху на люкові є залізне кільце, а знизу нема нічого, тому що це двері тільки для Сліпого. Він обтрушує пилюку з одягу та, м’яко ступаючи мостинами, крадеться через горище. П’ять кроків від кришки люка до стільця; назад чомусь чотири з половиною. Він знає, що стілець з дірявим сидінням буде там, де він його залишив минулого разу. Тут ніхто не буває. Тільки він сам і Арахна. Вона висить у своєму кутку — крихітна, майже непомітна — і прикидається мертвою. Опустившись на дірявий стілець, Сліпий виймає з-під светра флейту.
— Слухай, Арахно, — каже він у порожнечу. — Це тільки для тебе.
Тиша. Горище — найтихіше місце на світі. Звуки струменять з-під пальців Сліпого — уривчасті, тремтячі — і заповнюють його. Сліпий погано уявляє, чого він хоче. Це має бути щось таке, наче сіть. Як ловча сіть Арахни — величезна для неї та непомітна для інших. Щось, що і пастка, і дім, і весь світ. Сліпий грає. Попереду ніч. Він виводить знайомі мелодії. Те, що виходить красиво у Горбача, у нього є сухим і обірваним по краях. Тільки своє у Сліпого виходить красивіше. У гонитві за цим «своїм» він не помічає кроків ночі, що проминає, — і вона проминає повз, крізь нього і крізь горище, одну за одною відносячи його пісні. Арахна стає дедалі більшою.
Вона заповнює свій куток і виходить за його межі; срібна павутина обплутує ціле горище, в центрі її — Сліпий і величезна Арахна. Арахна здригається, її ловча сіть здригається разом із нею — прозора павуча арфа від підлоги до стелі. Сліпий відчуває її вібрацію, чує дзвін, незліченні очі Арахни обпікають йому обличчя й руки — і він посміхається їй, уже знаючи, що виходить саме те, чого він хотів. Ще не зовсім, але вже майже.