Їм дозволяють палити вогнища…
Він притулився до сітки, не помічаючи, що на майці й жакетці відбився іржавий сітчастий візерунок. Він не знав, кому саме — «їм», але розумів, що багато років цим «їм» бути не могло. Він дивився, аж поки його самого не помітили крізь нерівно вирізане віконце.
— Ти хто? — запитав хрипкуватий дитячий голос, і в дверному отворі будиночка з’явилася голова, пов’язана квітастою хустинкою. — Краще йди звідси. Тут чужим не можна.
— Чому? — зацікавлено запитав хлопчик.
Похитнувшись, курінь випустив іще двох мешканців. Третій залишився визирати з віконця. Троє засмаглих хлопців з розмальованими обличчями втупилися в нього крізь сітку.
— Він не з тих, — сказав один до другого, киваючи на зубці багатоповерхівок. — Він узагалі нетутешній. Оно як дивиться…
— Ми автобусом приїхали, — пояснив хлопчик у жакетці. — А потім ще пішки…
— Ось і йди звідси пішки, — порадили йому з-за сітки.
Він відійшов на декілька кроків. Він не образився. Просто це були дивні хлопці. Щось із ними було не так. І йому хотілося зрозуміти, що саме.
Ті, зі свого боку, розглядали його й обговорювали без крихти збентеження.
— Із Північного полюса, певно, — сказав маленький, з дуже круглою головою. — У блузочці. Зовсім дурненьке.
— Сам ти дурненьке, — сказав інший. — Рук немає, тому він у блузі. До нас привезли. Не бачиш?
Вони перезирнулися й захихотіли. Той, котрий сидів у будиночку, також засміявся, розхитуючи халабудку своїм сміхом.
Хлопчик у жакетці позадкував.
Вони й далі сміялися:
— До нас, до нас!
Він повернувся до них спиною і побіг. Незугарно сутулячись, щоби не злетіла жакетка.
Вискочивши за ріг, врізався в когось, і цей хтось схопив його за плечі.
— Е, тихіше! Що таке?
Хлопчик затряс головою.
— Нічого. Вибачте. Мене чекають он там. Будь ласка, відпустіть.
Але чоловік його не відпустив.
— Ходімо, — сказав він. — Твоя мати сидить у мене в кабінеті. Я уже почав собі думати, що їй сказати, якщо тебе не знайду.
Чоловік був із прохолодного дому. Він мав сині очі й сіре волосся, він був горбоносий і мружився, як мружаться люди, котрі носять окуляри.
Вони піднялися східцями, й чоловік із прохолодного дому взяв валізу. Двері були прочинені. Він відступив набік, пропускаючи хлопчика.
— А ті, з куреня… Вони тут живуть? — запитав хлопчик.
— Так, — зрадів синьоокий. — А ви вже познайомилися?
Хлопчик промовчав.
Він переступив поріг, чоловік із Дому увійшов услід за ним — і двері за ними зачинилися.
Вони жили в кімнаті, заставленій полицями з іграшками. Хлопчик і чоловік. Хлопчик спав на дивані з плюшевим крокодилом, чоловік ставив поряд розкладачку. Коли хлопчик лишався сам, він виходив на балкон, лягав там на надувний матрац і дивився крізь поручні на хлопців, які бавилися внизу. Іноді підводився, щоб його було видно. Хлопці задирали голови й усміхалися. Але ніколи не кликали зійти вниз. У глибині душі він чекав на це запрошення, але його не кликали. Розчарований, він лягав назад на матрац, дивився вниз з-під крисів солом’яного капелюха та слухав їхні тонкі, подібні до пташиних, голоси. Іноді він заплющував очі й уявляв себе на пляжі, ніби він задрімує під тихий шелест хвиль. Крики хлопців робилися чаїними. Ноги облазили й покривалися коричневою засмагою. Його виснажувало безділля.
Вечорами вони сиділи на килимі, хлопчик і синьоокий, котрий мав дивне ім’я Лось, яке не було іменем, слухали музику та розмовляли. У них був скрипучий програвач і платівки у ветхих конвертах, які хлопчик роздивлявся, немов картини, дуже уважно, шукаючи в них подібності до музики й не знаходячи її.
Літні ночі заходили в балконні двері. Вони не вмикали світла, щоб не приваблювати комарів. Одного разу хлопчик побачив ганчірку, яка промайнула на тлі синього оксамиту неба: це був кажан, подібний до щурячого привида в порваному плащі. Відтоді хлопчик сідав так, щоби бачити небо.
— Чому ти називаєш себе Лосем? — запитав якось хлопчик.
Він думав про лосів, котрі нипали лісами, з рогами мереживними, як дубове листя. Про них і про оленів, які доводилися їм ріднею. Хоча в оленів роги були зовсім інакші. Він довго думав про все це, перш ніж запитати.
— Це прізвисько, — пояснив Лось. — Кличка. У всіх у Домі є прізвиська, так уже тут повелося.