Шпурнувши ще два камені, Кульгавий висмикнув Сіамця вгору за комір. Сіамець просмердів рибою, обм’якнув, як ганчірка, й висів у його руці, заплющивши очі. Але варто було Кульгавому покласти його на землю, Рекс ожив і, перевалюючись по-краб’ячому, рвонув до Дому. Кульгавий простежив за ним поглядом, сів на складені дошки та закурив, струшуючи попіл до ями.
У Чумній кімнаті хлопці перекидалися боксерською рукавичкою. Транзистор кричав. Фокусник накривав хом’яка циліндром, піднімав циліндр — і сумно зітхав. Хом’як, який так і не призвичаївся до циліндра, жадібно поїдав картопляне лушпиння, заспокоюючи нерви.
Сіамець Макс у сорочці в горошок сидів на підвіконні, розплескавши об скло ніс та губи, і тоскно дивився в двір. Йому було не по собі. Його навіть нудило від тривоги.
— А Сліпий знову вночі десь ходив, — повідомив Смердючка, обіймаючи спійману рукавичку. — Цікаво, куди?
— Дуже хочеш знати — поїдь за ним і подивися, — запропонував Вовк.
Рукавичка стукнула Вовка по щоці, тож він її відкинув.
— І поїду, — пригрозив Смердючка. — Тільки він мене почує. І користі від моєї поїздки не буде ніякої.
— Дай бідному гризунові спокій, — попросив Горбач Фокусника. — Він через тебе їсть, як божевільний.
— Значить, на нього діє, — зрадів Фокусник. — Може, він їсть, щоб не зникнути. Набирає зайву вагу.
Увійшов Сіамець Рекс. Подряпаний і брудний, просмерділий тухлою рибою. Не дивлячись на брата, прокульгав до свого ліжка і ліг лицем до стіни.
«Я знав, — сумно подумав Макс. — Знав, що з ним щось трапилося. Щось недобре».
Здохляки тактовно ні про що не запитували. Хом’як, перевалюючись, утік під ліжко. Вовк малював собі на щоці татуювання.
Сіамець лежав тихо. Рухалася тільки його рука, видряпуючи бритвою на стіні: «Смерть Кульгавому». Макс підійшов до брата й зазирнув через плече.
Дім не спав. Можливо, спали вчителі та вихователі, собаки й телевізори, але Дім не спав. У його надрах, під самим корінням, народжувалася музика, просочувалася крізь стіни та стелі, й він ледве помітно двигтів, коли вона його стрясала. Усе це йшло з підвалу.
Темними коридорами прокрадалися постаті Чумних Здохляків. Тихо постукувала милиця Фокусника. Слон сапав під вагою Смердючки, що сидів у нього на шиї.
Вервечкою білих піжам вони спустилися сходами, відчинили зовнішні двері та вийшли на подвір’я, чорне від безмісячної ночі. Такою ж вервечкою прокралися до підвальних вікон і посідали перед ними на землю, а потім лягли. У підвалі, обладнаному під бар, казилися старші. Вікна спалахували помаранчевим і зеленим, шиби деренчали від тупоту танцюристів, у різноколірному калейдоскопі металися темні фігури. Завмерши, хлопці дивилися всередину.
Прекрасніші, ніж бійки старших, тільки їхні розваги. Пивні оргії, фантастичні танці склеєних, вальси візків і дика, зі скреготом, музика, яку вони незрозуміло де роздобувають. Здохляки щосили витріщалися на низькі віконця, запевняючи один одного, що їм у них щось видно, хоча нічого, крім кольорів, які постійно мінилися, розгледіти було неможливо. Зате можна було оглухнути, осліпнути й померти від заздрощів. Вони лежали, терпляче вткнувшись носами в холодні підвальні ґрати, кліпали, засліплені спалахами, і їм здавалося, що вони і справді щось бачать.
Лежачи між Сіамцем і Фокусником, Стрибунець поглинав кольори: жовтогарячий, зелений, білий, синій… І завивання музики. З кожним схлипом пісні на високій ноті він чекав, що ось зараз, під виття й стогін цього прекрасного шабашу, з підвального вікна вилетить старшокласниця на мітлі та помчить у чорне небо, розсипаючи іскри та несамовито регочучи. Звісно, це буде Відьма…
«ДАВАЙ! ХУТЧІЙ!» — звискнула пісня.
Вона проб’є діру в шибі, й за нею в цю діру вилетять усі інші: спланерують на одному рівні з землею, а потім зринуть, шугнуть свічкою — один, другий, третій. І помчать серед туманних хмарин, на льоту перетворюючись на веселих кошлатих чортів. Може, після них на землі з них залишаться амулети, що пообривалися й позлітали.
Пісня була саме про це. Старші металися, розгойдувалися, спалахували, забарвлюючись у різні кольори, але залишалися на місці, не могли відлетіти, так наче підвал тримав їх на прив’язі. Нікому було розбити для них скло.
«ДАВАЙ ЖЕ! ХУТЧІЙ!» — дзвеніло Стрибунцеві у вухах. Кольори вибухали спалахами:
Помаранчевий!
Зелений!
Білий!
Синій!
Він дихав ротом, який стиснувся, немов пружина.
«ДАВАЙ!»
Зелений!
Білий!