З листка пальми над головою Стрибунця звисала картонна мавпа на шворці. Він подивився на неї, потім перевів погляд на старших. Динаміки, пришпилені до стін, зашамкотіли яловим, намарним шерехом. У клубах диму, далеко за рундуком, Гібон витер долоні рушником і замінив платівку. Стрибунець тицьнувся підборіддям в коліна й заплющив очі. Це була не та пісня. Але він вірив. Якщо сидіти довго і нікуди не йти, врешті-решт вони поставлять саме ту.
За вікнами швидко темніло. Більшість столів були зайняті. Голоси старших гуділи, зливаючись у шелесткий потік. Пісня танцювала, постукуючи бляшанками та скрикуючи. Неначе цілий натовп шоколадних людей у пов’язках на стегнах вертів задками і лупив п’ятами по піску, а долонями — в бубни. Стрибунець нюхав каву та дим. Може, кава — задорослюючий напій? І якщо його п’єш, то стаєш дорослим? Стрибунець вважав, що так воно і є. Життя підкорялося своїм, ніким не придуманим законам, одним з яких була кава і ті, хто її пив. Спочатку тобі дозволяють пити каву. Потім перестають стежити за тим, о котрій годині ти лягаєш спати. Курити ніхто не дозволяє, але ж не дозволяти можна по-різному. Тому старші курять майже всі, а з молодших — тільки один. Старші — а вони палять і п’ють каву — стають дуже нервовими; та ось уже їм дозволяють перетворити лекційний зал на кафе, не спати ночами й не снідати. А починається все з кави.
Стрибунець сидів, поклавши підборіддя на коліна й сонно змруживши вії. Картонна мавпа розгойдувалася на шнурку. Хтось підкинув пивну банку та впіймав її. По шибці побігли срібні тріщинки. Дощ. Розкотистий гуркіт грому заглушив музику. За столами засміялися й подивилися на вікна. Гібон протер рундук. Стрибунець терпляче чекав.
Шоколадні люди стукотіли та співали; невгамовно життєрадісні, вони не підходили ні до дощу, ні до сутінків, що настають, ні до облич за столами, вони підходили тільки до запаху кави та до її кольору, до муляжу пальми й до картонної мавпи. Чому ніхто не чує, що вони тут зайві? Вони і їхні сонячні пісні.
Нарешті, повигойдувавши стегнами та бубнами, кавово-шоколадні зникли, на радість і полегкість Стрибунцеві, залишивши тільки шурхотіння й потріскування згасаючих вогнищ. А потім і цей тихий звук перекрив шум дощу. Окрім дощу, не залишилося нічого.
Гібон змінив платівку. Крізь шерхіт дощу просочилася гітара. Стрибунець підняв голову й насторожився. Голос він упізнав відразу. Пісня була інша, але голос — той самий, що кричав з підвального вікна. Стрибунець сів, випроставшись. Голос шепотів і стогнав понад столами та головами старших. Крізь потоки води та хмари визирнуло призахідне сонце, і кімната стала золотисто-багряною. Неважливо, що це була не та пісня. Стрибунцеві здавалося, що й цю він знає. Знає, як самого себе, як щось, без чого не було б ні його, ні всіх інших. Замість підвалу було кафе, але голос усе одно кликав. Піти кудись крізь стіну дощу. Куди — ніхто не знає. І навіть не потрібно розбивати скло. Треба просто пройти крізь нього, наче крізь воду, а потім крізь дощ — і нагору. Столи танули картатою мозаїкою скатертин, розчиняючись у музиці. Час застиг. Дощ простукотів по обличчях та долонях. Багряне світло зникло, золото розтануло. Тільки голова Стрибунця золотисто світилася в темному кутку — його голова і вії.
Пісня закінчилася, але в голосу на платівці було ще багато таких — для тих, хто вмів слухати, і Стрибунець слухав, поки Гібон не замінив платівку на іншу, з іншим голосом, котрий не вмів змусити себе впізнати. Голови старших захиталися, пальці забігали, ялозячи склянки й наповнюючи попільнички. Під столами пройшла кицька з блискучою спиною, пройшла, жалібно нявкаючи, їй кинули недопалок та м’ятний льодяник. Стрибунець зітхнув. У цій пісні не було навіть кавових людей. У ній не було нічого. Просто попискувала жінка.
Дві дівчини з яскраво-червоними губами від’їхали від свого столу. Одна підняла з підлоги кицьку та притулила її до грудей. Хтось увімкнув світло — і відразу скрізь заклацали вимикачі. Над столами засвітилися зелені парасольки торшерів. Жінка співала про те, як її покидають. Уже другу пісню підряд.
Стрибунець встав, відлипаючи від стіни й від нагрітого його теплом телевізора. Пальма хитнулась, і мавпа розвернулася порожнім зворотним боком. Білою ниткою він пройшовся поміж столами, розрізаючи димову завісу підводного царства. Підводного — тому що зелені торшери й позеленілі обличчя. Підійшов до рундука й тихо про щось запитав. Старші звісилися зі стільців-грибів, сказали: