Вівторки — міняльні дні. Після Помпея я не бував на першому. Якось мене перестав приваблювати цей поверх. Можна назвати це боягузтвом, але насправді це вичікування. Є погані місця, і є тимчасово погані місця. Тимчасову «поганість» можна перечекати. Я думаю про це цілий ранок. Про те, як скучив за міняльними справами, і що часу після Помпея минуло вже доволі багато, тож перший, мабуть, перестав бути поганим місцем.
І ось після уроків я розбираю своє господарство. Усе, що маю в мішках і в коробках. Нічого путнього не знаходжу, може, через те, що давно не мінявся. Коли відриваєшся від цієї справи надовго, втрачається нюх на попит. Порпаюся в найдальших зложищах і натикаюся на забутий ліхтарик з голою тіткою. Ручка у вигляді тієї тітки; її належить тримати за талію. Паскудна штука. Зовсім трішечки облуплена. Я її беру. Потім стає соромно, що матиму тільки таке убозтво, і набираю ще по три низки намиста. З горіхових шкаралуп, з фінікових кісточок і з кавових зерен. Їх трохи шкода, але завжди можна зробити ще, якщо знаєш як. Зав’язую все у клуночок. Зовсім манюній.
Лізу до платівок, перевіряю далекі ряди. Інгві Мальмстін. Саме те, що не завадило б обміняти. Лері з розуму зійде, але мені видніше, що в нас у господарстві зайве. І потім, цілком може трапитися, що міняти його виявиться ні на що, і я поверну платівку на місце. Я майже упевнений, що так і буде. Ховаю диск до пакета, щоб не впадав у вічі, й рушаю.
Уже на сходах чутно гул, а нижче мигтять спини — люду більше, ніж зазвичай. Навіть набагато більше. Не розумію, чому це так, але в самісінькому низу бачу, що половина міняйл — дівчата, й дивуюся, що так здивувався. Неначе в них не може бути нічого придатного для обміну. Знову я забув про Закон. Стає трохи не по собі. Взагалі-то я сором’язливий і не люблю, коли мене застають зненацька. Цей закон — це цікаво й круто, але тільки не тоді, коли нічого такого не чекаєш, а я якраз не чекав. Ну, але не повертати ж назад, раз уже з’їхав у всіх на очах.
І ось я повільно суну повз них — а вони стоять і сидять, з тим і з оцим, — намагаючись виглядати як зазвичай. Так, наче вони завжди тут стирчали, і в цьому немає нічого особливого. Не так уже й важко зберігати спокій, коли довкола — натовп повиряджуваних Щурів і Псів, і ти в ньому майже непомітний, ще й навіть насилу крізь нього продираєшся.
Пугач з лампами та сигаретами — у своєму кутку. За сокоавтоматом — Мавпа з наклейками, а всі решта загубилися серед дівчат. Ніхто нічого не тримає на видноті, потрібно запитувати, а я нічуся — і вже розумію, що даремно спустився. Кому сьогодні цікаві низькопробний ліхтарик і саморобне намисто? Усі прийшли за новими знайомствами, а вимінювання — тільки привід. Однак я все одно їду до кінця, щоби потім з цілковитим правом повернутися.
— Що в тебе? — запитує Гном, плямистий від прищів, як мухомор. Дивиться поверх голови. Плювати йому, що там у мене. Просто запитує. Поруч переповнена млостю Габі тримає величезний плакат з Мерилін Монро. І позіхає, як крокодил.
Швидко проїжджаю. До платівок черга з чотирьох Псів і двох дівчат в окулярах. А відразу за ними — порожнеча, і сидить одне-єдине дівча. Зовсім несподівано застрягаю поряд. Узагалі-то, щоб поправити платівку, яка сповзає з Мустанга, водночас намагаючись випасти з конверта. І раптом бачу.
У неї на колінах — жилетка всіх барв веселки, розшита пацьорками. Палахтить і переливається, мов ясне сонечко. Не може бути, щоб таку річ принесли на обмін, це зрозуміло, але вона мене все одно притягує. Це стається якось саме собою. Вона піднімає голову. Очі зелені, трохи темніші, ніж у Сфінкса, а на своєму волоссі вона просто сидить, наче на килимку.
— Привіт, — каже вона. — Подобається?
Дивне питання. Чи подобається?! Треба терміново їхати назад і шукати що-небудь вартісне. За плеєр можуть і вбити, але є ще сорочки Лорда та мої безцінні амулети.
— У мене з собою немає нічого підхожого, — відповідаю я. — Так, сама лише нікчемна дрібнота. Потрібно проїхатися в одне місце.
Вона підводиться. Як її звуть? Здається, це Русалка. Зовсім маленька. Ймовірно, з колишніх візочників. А може, я її з кимось плутаю?
— Поміряй. Це дуже маленький розмір. А раптом не налізе.
Мальмстін знову починає сповзати.
— Та ні, не треба, — намагаюся заштовхати його якомога глибше, — я тут просто гуляв собі…
Вуха чомусь нагріваються й починають страшенно заважати.
— Але ж тобі подобається? Поміряй, — вона тицяє мені жилетку. — Давай, я хочу подивитися, як вона виглядає на комусь іншому.