Знімаю дві свої й одягаю цю. Застібаюся. Зовсім моя. За всіма параметрами.
— Супер, — каже Русалка, обійшовши візок. — Те, що треба. Наче на тебе шита.
Починаю розстібатися.
— Ні, — хитає головою вона. — Це тобі. Подарунок.
— Нізащо! — знімаю жилетку й простягаю їй назад. — Не можна так.
Так, була в мене така нехороша звичка. Спускатися в міняльний вівторок без нічого, вибирати найкраще, а тоді запитувати господаря: «Може, подаруєш?» Вони, звичайно, дарували. А куди їм було діватися? Щоправда, потім почали при моїй появі розбігатися й ховати своє добро. І я перестав виканючувати подарунки. Самому набридло. Одначе брати такий подарунок я й тоді не став би. Совість же в мене все-таки є. Тому трясу перед нею цією прекрасною жилеткою та благаю забрати її назад.
— Я її принесла, щоби кому-небудь подарувати, — пояснює вона. — Тому, хто оцінить. Ти оцінив, значить, тобі. Бо інакше ображуся.
Волосся нижче колін кольору кави з молоком. А сорочка зелена, під колір очей. Їй підійдуть усі мої намиста. Тому розв’язую свій згорток.
Із нього негайно вивалюється низькопробний ліхтарик. Жах і ганьба. Але вона дивиться тільки на намиста. І по тому, як дивиться, відразу видно, що знається на таких речах.
— Краса яка, — каже. — Невже сам зробив?
— Бери, — відповідаю я. — Вони не варті навіть кишеньки твоєї жилетки.
— Ці, — вона вибирає фініки й начіпляє на шию. На світі не так уже й багато дівчат, кому таке личить. Вона одна з них.
— Ці теж, інакше ображуся, — тицяю їй два інші намиста. Дуже поспішаю, бо краєм ока встиг зауважити, що крізь ряди міняйл у мій бік рветься Лері з перекошеною мордою.
— Бувай! Дякую за подарунок!
Швидко від’їжджаю. Лері вже зовсім близько, але він наступає на чийсь сигаретний склад, і його зупиняють для серйозної розмови. Так що в мене з’являється час, і я його використовую.
— Е, хто підкине до четвертої? — кричу я. — Оплата після прибуття!
Відразу знаходяться три послужливі Щури. Мікроб і Сумах не підходять за комплекцією, відтак я вибираю Вікінга. Він саджає мене на загривок, і ми біжимо. Я в новому жилеті дуже красивий, він у ролі коня теж нічого.
— Стій, тварюко! — вищить десь позаду нас Лері. — Стій!!!
Ми, звичайно, не зупиняємося. Гонитва — це те, що я люблю понад усе на світі! Ноги Вікінга миготять білими бутсами. Мною струшує.
— Йоу-ху! — кричу я. — Піддай жару!
Вікінг злітає сходами нагору. Жовте волосся тороччям метляється в нього перед очима, і я прибираю його патли, щоб він не спіткнувся. Потім вивуджую з-під його коміра шнурочки навушників і застромлюю собі у вуха. Довжини шнурочків ледве вистачає, і це не дуже зручно, зате тепер ми біжимо під музику.
О, так! Ніколи не вгадаєш, скільки радощів може принести звичайний міняльний вівторок.
Ми біжимо. Надзвичайно трясуча музика. Надзвичайно моторний Вікінг. Міцно стискаю згорток. Межи коридорних голів промайнула знайома лисина. Висмикую навушники й кричу Вікінгові:
— Е, гальмуй! Приїхали!
Він гальмує і зсаджує мене на підлогу. Просто під ноги Сфінксові.
— Це ще що за така верхова їзда? — цікавиться Сфінкс.
— Не їзда, а порятунок від певної загибелі, — пояснюю я, розплачуючись із Вікінгом.
— А що за така розкішна жилетка? Раніше я її не бачив.
Розповісти про жилетку заважає Лері, який, власне, підбіг.
— Ти його обміняв! — кричить він. — Мого Інгві! Пусти, Сфінксе! Я його вб’ю!
Сфінкс, звичайно, не пускає. Лері весь заслинений і в шмарклях, так ніби його ось-ось розіб’є параліч.
— Е, — кажу, — не розпускайся так. Тут скрізь повно Логів. Що вони подумають? Не обмінював я твого Інгві. Присягаюся ногами Сфінкса.
— Тоді де він? Базарник! Кровопивця!
— У візку, напевно, залишився. Там унизу, де я висадився перед відправленням.
Лері вдаряє себе кулаком по чолу, розвертається та біжить назад.
— Мабуть, Щури встигнуть раніше, ніж він, — кажу я Сфінксові. — Знаєш, адже вони такі ласі до чужого…
— Про ласих до чужого ти краще помовч, Табакі, — Сфінкс сідає навпочіпки, і я вилізаю йому на плечі. — Якщо його диск поцупили, подаруєш один зі своїх. Зрозумів?
Я мовчу. Бо що відповідати? Сфінкс не гірше, ніж я, знає, що мої диски Лері навіть даром не потрібні. Як і мені — його. З висоти добре видно горішні фрагменти настінних розписів, і я їх розглядаю, хоча Сфінкс крокує швидко, так що багато чого не повидивляєшся. Біля входу до спальні звішуюся до його вуха:
— Знаєш, я краще подарую йому ліхтарик. Дуже гарний. Навіть, у певному сенсі, пікантний. Окей?