Перерва між обідом і вечерею найдовша, і до вечері зазвичай уже звірієш від очікування. Але це якщо день нудний, а якщо не нудний і є про що порозповідати людям — зовсім інша річ. Мені є про що розповісти, і я розповідаю всім підряд, поки сам не втомлююся від подробиць, які повторюються. Єдиний, хто відмовляється слухати, — Лері. Приволік свого «Інгві», кладе на місце, показує мені кулак і йде. Неначе йому абсолютно не цікаво, звідки взялася моя нова жилетка.
Я знімаю її, щоб якомога краще роздивитися, одягаю — і знімаю знову. За кожним разом вона мені дедалі гарніша. Навіть Нанетта з цим згодна. Розгулює навколо жилетки та пробує подзьобувати пацьорки. Доводиться відганяти її журналом. Рахуючи від сьогодні, до вівторка ще цілий тиждень, але я вирішую запастися всілякою свіжою міняльщиною, тим більше, що в мене є торбина зі свіжою горіховою шкаралупою.
У навушниках, щоб не відволікатися й не встрявати в розмови зграї, нанизую шкаралупки на волосінь — тільки найменші з них і найгарніші. Слухаю всяку радіомаячню для дітей дошкільного віку.
Жах просто, чим обгодовують зовнішніх дітлахів! Волосся встає дибки. Казка про Снігову Королеву не така вже й погана, але розповідає її грудний жіночий голос із сексуальними придихами та постогнуванням, отож ця історія набуває зовсім не притаманних їй відтінків.
«Човен відносило все далі й далі, — стогне голос у мене у вухах. — Червоні черевички пливли за нею, але не могли наздогнати! Може, річка несе мене до Кая? — подумала крихітка Герда…» — голос затинається від хвилювання.
Шкарлупинка, ще шкарлупинка…
Чорний порпається в тумбочці, потім у столі. Знаходить станочок для гоління і йде, обвішаний рушниками. У нього вже росте борода. А в мене нічого ще не росте…
«Давно мені хотілося мати таку малесеньку дівчинку, — значущо повідомляє шиплячий, з присвистуванням, вампірячий голос. — Дай-но я причешу тебе, моя красуне». — Когось причісують. Підозріло при цьому захрускотівши. «О-о-о, я засинаю, що зі мною?» — попискує Герда. Їй років за сорок, як мінімум. Украй захоплива історія. Намисто майже готове, пальці жахливо болять. Дірявити горіхи зовсім не так просто, як можна подумати. Дмухаю на пальці й чіпляю першу заготовку на цвях. Це буде дуже симпатичне намисто. Шкарлупинки майже однакові.
«Кар-кар-кар, вітаю тебе, дівчинко!» — Ворон, судячи з голосу, не останній при чарці. А його дружина — перша молода істота в цій постановці — каркає ніжним сопрано… Беру другу волосінь.
Забігає Горбач. Обличчя в нього таке дивне, що відразу зрозуміло: щось трапилося. Упускаю горіхи долі, дивлюся на його губи. У дитинстві я вмів читати по губах, але відтоді минуло чимало часу, до того ж він увесь час відвертається, тож нічого не розбереш. Простіше зняти навушники, але мені чомусь страшно. Бо, здається, він сказав «Лорд». А цього бути не може.
«Так-так, це він! Це Кай! — озвучує в мене у голові Герда-за-сорок. — Ох, та проведи ж мене чимдуж до палацу!»
Краєм ока помічаю, що Сфінкс також дещо спантеличений. Задкує до ліжка й сідає, не зводячи погляду з Горбача. Заходить Сліпий. І теж має дивнуватий вигляд. А за ним — візок Лорда з Лордом і Ральф, який штовхає його.
«Це тільки сни… Сни знатних вельмож…»
Здираю навушники до чортової матері.
Тиша. Чути гудіння Дому за стінами й навіть зовнішність — адже це та справжня тиша, яка у нас трапляється надзвичайно рідко. Ральф дивиться на нас, ми — на Лорда. Потім гримить найоглушливіший у моєму житті дзвінок на вечерю. Ральф обертається до виходу й натикається в дверях на свіжопоголеного Чорного.
Чорний каже йому:
— Вибачте… — а потім: — Ой! — коли помічає Лорда.
— Та заради бога, — відповідає Ральф і виходить.
А ми дивимося на Лорда. Це дійсно він. Живий, справжній, не в пісні й не уві сні. Його можна помацати, понюхати, посмикати за волосся… Потрібно дізнатися, чи надовго його привезли та ще купу важливих речей, але я — в ступорі, і ніяк не можу з нього вийти. Лорд сидить, згорбившись. Жалюгідний, яким і привидівся мені тоді під гармошку. Голова обстрижена. Не наголо — але краще було б, якби наголо, тому що стриг його якийсь шизофренік. Волосся стирчить нерівними пучками, а подекуди крізь світлу щетину навіть просвічує шкіра, як при стригучому лишаї. Той, у кого піднялася рука на волосся Лорда, та ще й у такий спосіб, не міг бути нормальним, це зрозуміло всім. Лорд у куртці Горбача і в моїй жилетці. Весь у значках. Очі стали більшими, лице меншим, пальці перебирають значки, очей він не піднімає. Просто жахіття, який він має вигляд, а ще жахливіше, що всі мовчать і тільки дивляться.