Починаю нервово розгойдуватися. Обстановка стає дедалі гіршою, аж поки Сліпий не підкрадається до візка, простягаючи Лордові сигарети:
— На, покури. Якийсь ти вже дуже тихий.
Лорд хапається за пачку, немов потопаючий за рятівне коло. Я відразу виходжу зі ступору. Та й інші теж. Повзу на граничній швидкості, але встигаю останнім. На Лорда вже наскочили: штовхають, мацають, нюхають і кричать. Вливаюся в загальний хор і заглушую всіх. У розпал вітань Лорд раптом починає плакати.
— Усе, досить, — відразу командує Сфінкс. — Усі — на вечерю. Дайте йому трохи спокою.
Але я не збираюся давати Лордові спокій. Залізаю йому на коліна — ближче до вух, — адже потрібно пояснити, як я за ним скучав і таке інше. Слухає він чи ні, не має значення. Він упускає сигарету, і йому дають іще шість замість тієї, яка впала.
— Волосся у тебе, — Горбач куйовдить потворну стрижку, — просто жах. Хто це постарався?
— Як тобі в моїй жилетці? — запитую я. — Якщо добре, я її не забиратиму. Тим більше, в мене тепер є ще одна, зовсім нова.
— Ти назовсім? — обережно уточнює Сфінкс.
Лорд киває.
— Ура! — кричить Горбач і підкидає в повітря Нанетту. Сліпий теж мацає голову Лорда й засмучено присвистує.
— А в нас тепер, уяви собі, Новий Закон, — починаю я, але Сфінкс не дає нічого розповісти.
— Вечеряти! Марш! — кричить він сварливо. Мене знімають з Лорда та відносять, хоч я опираюся.
У коридорі я — коло Горбача, який розмовляє сам із собою:
— Я знав, що він достойний тип... — і це, звичайно, про Ральфа, а трохи далі від нас — Сфінкс і Сліпий, і Сфінкс каже:
— Пахне психлікарнею, — і це вже про Лорда.
Розганяюся й наїжджаю їм на п’яти. Мені начхати, чим там пахне від Лорда, раз уже він повернувся, а всі ці балачки — казна-що, бо коли трапляється таке, можна тільки співати й гриміти чим-небудь. І я співаю. Співаю, буяню та перевертаю посуд. Я роблю Лордові гігантський бутерброд і поливаю його сиропом. Бутерброд, тарілку, скатертину й себе. Із супу я витягую м’ясні тюфтельки — і теж для Лорда; на кожну витягнуту припадають дві, які впали, — я ховаю їх в інший бутерброд. Навколо мене озеро з жиру й сиропу, Сфінкс дивиться несамовитими очима, проте мовчить, а Лері проказує:
— Якщо мене запитають, то я не з його зграї, бо соромно перед людьми.
Потім ми їдемо назад: я швидше за решту, але під кінець відстаю, бо згадую про Ральфа й починаю за ним видивлятися. Я ні про що не запитав би його, навіть якби побачив, але доки не бачу, то здається, що міг би і запитати. Наприклад, звідки він привіз Лорда.
Усе це жахливо цікаво, а в самого Лорда не запитаєш, бо не можна. Не прийнято, некультурно, нетактовно, одним словом, не можна, якщо тільки Лорд сам не скаже, а він нічого не скаже, це я вже зрозумів. Відтак я видивляюся Ральфа, але його не видно, тож я наздоганяю своїх, які застрягли, приймаючи привітання від тих, хто вже знає, що сталося.
Я також із задоволенням прийняв би привітання, але трикляті бутерброди течуть і замащують усе навкруги, тому я тільки махаю всім рукою, проїжджаючи повз, і, здається, помічаю серед привітальників двох-трьох дівчат, але, знову ж таки, немає часу придивлятися, бо я дуже кваплюся.
Табакі
Щонайперше — це смак. Він у нього пісний,
Пріснуватий, жорсткий і поганий,
Так неначе сюртук, що у грудях тісний,
Ще й з відтіночком фата-моргани.
Зранку, спостерігаючи за Лордом, помічаю багато дивного. Він не перевдягає светр, який прикрасився кавовою плямою. Йому падає подушка на підлогу, але він не зауважує цього, а зауваживши, не поспішає поміняти наволочку. Дарує Лері дві свої найгарніші сорочки, а коли я помилково надягаю його шкарпетки, не скандалить і взагалі його дивує, що я вибачаюся. Усе це найдрібніші дрібниці, але з таких дрібниць складалася істотна частина того Лорда, якого я знав, і дивно бачити його таким, який не робить чогось, що він обов’язково зробив би раніше, і навпаки — який робить щось, чого він би робити не став. Із довгим волоссям він залишив у зовнішності ще багато всього іншого, я не знаю, радіти цьому чи сумувати.
— От яка справа, люди, — ділиться з нами Лері дорогою з їдальні після сніданку. На ньому блакитна сорочка Лорда з білими чаплями, й виглядає він у ній шикарно. — Я кажу: пробач, Лорде, я був одягнув тут дещо з твого, поки тебе не було. Сам розумієш, не можна з дівчиною гуляти, коли цілий у дранті. Кажу так і чекаю, що ось він мені зараз влаштує. А він: бери, каже, їх собі назовсім. І ці, і які захочеш. Вивалив переді мною буквально все: бери давай, не соромся. Ну, то я взяв дещо. І він мені потім іще й свою запальничку назовсім віддав. Ту, котра з драконом. Я до нього: класна яка в тебе, Лорде, запальничка. Просто так йому кажу, без ніяких таких думок, а він раз — і мені її до кишені. Бери, каже, якщо подобається.