— Ти в нього скоро останні труси вициганиш, — бурчить Горбач. — Май совість, дай людині спокій.
— Та я просто так сказав! І нічого такого не думав!
Ми з Горбачем хитаємо головами. Лері червоніє та замовкає. Але біля дверей класу знову зупиняється, перегородивши нам дорогу.
— Добре. Дідько з нею, із запальничкою. Чесно кажучи, я знав, що віддасть, тому й похвалив. Але ви мені скажіть, хіба раніше я про нього таке подумав би — ну, що він раптом віддасть? Ніколи б не подумав. Ось і скажіть мені, що це з ним таке, що він аж ніби на себе не подібний. Він же тепер тільки виглядає, як наш. А поводиться по-чужому. Це вам що, не підозріло?
— Котися ти! — Горбач штовхає його у груди. — Дай пройти. Встав на дорозі й верзеш усяку муть. Запальничка його дупу тобі не пече?
Лері засмучено розглядає центральну нагрудну чаплю, сповнений підозри, що Горбач її захляпав. Навіть обмацує тканину.
— Навіщо аж так штовхатися? — запитує він. — Кажу, що бачу, не хочете — не слухайте. Навіщо відразу штовхатися? Я що, хіба не радий, що його привезли? Дуже навіть радий! Але є думка, і я її висловлюю. Тому що не просто так різні історії про перевертнів розповідають. Тут є над чим замислитися.
Горбач тягнеться до його коміра, однак Лері, ухилившись, забігає до класу. Ми з Горбачем переглядаємося.
— Підла душа, — стверджує він. — Треба було все ж таки йому врізати.
Смикаю себе за сережку, кручу її в вусі.
— Взагалі-то треба було. Йому ніколи не завадить. Але в дечому він правий. Я теж помітив. Лорд змінився, ще й як.
Горбач здивовано нахмурюється:
— Звичайно, змінився. Подорослішав, та й усе. І скучив. Лері — дурень, не розуміє, але від тебе я не чекав. Де твої очі та вуха, а також усе інше?
Він проштовхує мене в двері й задкує на своє місце. Прилаштовуюся за столом, розкладаю зошити. Вухо горить через те, що смикав сережку, щоки — від слів Горбача. Дивлюся на Лорда. Він за сусіднім столом — роздивляйся, скільки душа забажає. Сліпає над моїм зошитом, виправляє там щось у моїх закарлючках. Я не просив, але він і раніше так робив без ніяких прохань. Горбоносий профіль, тонкий і неприродно красивий, нахиляється над заяложеними сторінками. Навіть мерзенна стрижка з залисинами не змогла його спотворити. Волосся не жовте, як раніше, а бежеве, яким воно було біля коренів. І ледь помітною тінню проступає борідка. Тобто привид борідки. Може, тому, а може, через слова Горбача мені здається, що Лорд дійсно подорослішав. Невже річ лише в цьому? Тільки в цьому, і більше ні в чому? І цілий урок я думаю про це.
За вікном снігова завіса. Сніг мете і мете — й тільки перед вечерею перестає. Двір весь у складках і горбках під білою, цукровою ковдрою, дуже красивий, і зовнішність не подібна на себе, і взагалі дуже тихо, неначе Дім раптом опинився в зимовому лісі. Шкода, що вже темно, відтак не видно, як усе навколо виблискує й іскриться.
Після вечері народ висипає надвір. Я теж їду. Сніг я люблю, хоч візки в ньому вгрузають мертво, і це неприємно, зате є багато розваг, котрі можливі тільки зі снігом.
У зручному місці вивалююся в замет, ліплю купу сніжок, і всім, хто проходить повз мене, дістається сніжкою по маківці. Я взагалі дуже цілкий, завжди влучаю куди хочу, було б чим кидатися. Потім до мене приєднується Лорд. Удвох ми даємо жару ходячим із шостої та Лері з його кодлом. Логи всі як один у смугастих плетених шапочках з помпонами, таких яскравих, що й цілитися нема потреби.
Коли з’являються дівчата, всі вже неабияк розійшлися і зашаленіли. Їх беруться закидувати сніжками просто на ґанку, не даючи зійти вниз. Але на ґанку снігу теж ціла купа, а ховатися там зручніше, тому вони швидко опам’ятовуються й відповідають цілою лавиною сніжок. Ми з Лордом на найбільш відкритому місці й не можемо втекти, відтак найбільше сніжок дістається нам. Мене вбито в замет, і я тимчасово виходжу з ладу, а коли видобуваюся з замету, навсібіч валяється безліч напіврозвалених снарядів, а Лорда поранило просто в рот. Він плюється, вигукуючи прокляття впереміж зі снігом.