— Як ти назвав їх? — уточнюю я. — Ніжні й чарівливі?
Лорд не встигає відповісти. Дівчина в синій куртці заліплює йому сніжкою в перенісся, і він, закричавши, з мстивим виглядом починає ліпити цілий кавун. Поки він цим зайнятий, я прикриваю його, збиваючи шапки, які вистромляються з-за поручнів, але дівчина в синьому все-таки примудряється влучити в нього ще двічі. Нарешті Лорд піднімається і жбурляє свій смертоносний снаряд їй під ноги. Вибух і крики. Синя куртка падає, як підстрелена. Мені якось не вірилося, що ця штука долетить, куди треба, я здивований і навіть захоплений, про що тут же кажу Лордові. Він дивиться розгублено.
— Я її не дуже боляче зачепив, як ти думаєш?
— Думаю, вона впала, щоб зробити тобі приємність, — кажу я. — Навряд чи її так уже зачепило.
Але Лорд не вірить і повзе перевіряти особисто. Взагалі-то слово «повзе» йому не підходить. Це повільне слово, а Лорд пересувається дуже швидко. Але зараз йому заважає сніг, і доки він добирається до мети, дівчинка встигає підвестися й витрусити з волосся більшу частину снігу. Він запитує щось знизу. Вона сміється та хитає головою, а потім гепається коло нього в замет, мабуть, щоб він не почував себе незручно поряд із нею, коли вона стоїть. Так вони й спілкуються — обоє білі, заліплені снігом, наче пара коміків, які втрапили у велетенський торт. Немає часу дивитися на них: хтось обстрілює мене з-за поручнів, і я відповідаю, хоча супротивник невидимий, і всі мої сніжки даремно розбиваються об ґанок.
Чекаю, чи не вистромиться цей хтось, але він, точніше, вона — хитра і не вистромлюється, правда, влучності це не додає, і сніжки летять повз. Можна сказати, ми навзаєм промазуємо одне по одному.
Потім я випадково дивлюся вгору — й у вікні нашої спальні бачу силует Сфінкса. Неважливо, що лише силует, неважливо, що його невидимий рот зараз, напевно, посміхається. Я знаю, про що він думає, дивлячись на наше снігове звалище. Півжиття я провів на підвіконнях, власне так само витріщаючись униз і задихаючись від заздрощів. Тому самої лише його далекої тіні мені досить, щоб я позбувся всякої охоти до пустощів.
Відкидаю заготовлену сніжку й повзу до Мустанга. Повзу цілу вічність, мене обстрілюють з усіх боків, а коли, нарешті, я доповзаю, з’ясовується, що Мустанг всенький слизький і мокрий, тому що якийсь мудрагель додумався використати його як прикриття. Пробую вилізти на нього й зісковзую.
З третьої спроби мені це вдається, але сніг навкруги порозкиданий, а Мустанг має крен набік і намертво зав’язнув. Сумна сцена. Мені допомагають Кінь і Пухир, добросерді Логи третьої. Викочують на ґанок, де нас тут же оточують дівчата, які просять мене пограти з ними ще трішки. Це приємно та несподівано, і всю дорогу на другий і до спальні я пітнію від хвилювання, згадуючи, як вони називали мене «Вільгельмом Теллем» і просили залишитися. При тому, що хлопців на подвір’ї купа. Увесь ходячий склад Дому, плюс найбільш схиблені візочники.
Коридор порожній. Тільки Сліпий тиняється туди-сюди, розкидаючи ногами сиру тирсу. А Сфінкс, коли я заїжджаю до спальні, все ще стоїть біля вікна й невдоволеним тоном запитує Македонського, з ким це Лорд фліртує, сидячи по горло в снігу, і що за дівиця гасає навколо Чорного з масними очима.
— Не розумію, Сфінксе, — каже Македонський, — як можна роздивитися звідси чиїсь очі — там, унизу?
Висушений і зігрітий, сиджу в халаті над шахівницею. Навпроти сидить Сфінкс. Посмикує бровами, зображуючи посилену роботу звивин, але сам більше прислухається до криків знадвору.
— Готуй окріп, — каже він Македонському. — Скоро вони сюди з’являться, почнуть скиглити, вимагати чай і заганяють тебе до смерті.
Македонський ставить чайник на плитку і підсідає до нас. У мене в кутку дошки таємна засідка, яку Сфінкс не повинен помітити, тому я співаю відволікаючі пісні-плутанки й витріщаюся в інший куток, де готується фальшива атака. Сліпий сидить з ногами на столі. Позіхає, копирсаючись у розпатраному ящику з інструментами. Дворові крики стають тихішими й нарешті переходять у коридор. Звиски й тупіт: хтось мчить галопом, а його на бігу глушать сніжками.
Обертаюся до дверей з перебільшеним інтересом, а коли знову дивлюся на дошку, хитромудра засідка зруйнована, і Сфінкс кінчиком граблезубця зіштовхує з дошки мою королеву.
Якщо королева в попільничці — гру, вважай, закінчено.
Македонський каже:
— Скільки снігу вони нанесуть!
А за дверима — гуркіт і скрип; обтрусившись, вони завалюються, білі, як громадка снігових баб: Чорний, Горбач, Лорд і Лері, а з ними двійко дівчат: синя куртка та фіолетова; всім страшенно весело, і Лері з ідіотським ґелґотанням розвалює в центрі дошки велику сніжку.