— Наш Грубий у неї закохався, — розповідає Сфінкс. — Ми гуляли з ним на першому, коли вона вийшла від Акули просто нам назустріч, і як тільки вона з’явилася, Грубий викинувся з візка та поповз до неї. Зі скаженою швидкістю. Ніхто не чекав від нього чогось такого.
— І що? — запитує Муха, зробивши великі очі.
— Нічого, — морщиться Сфінкс. — Обслинив трохи. Але крику було багато.
Деякий час ми мовчимо, віддаючи належне розбитому серцю Грубого. Руда вилупилася зі своєї паранджі; в червоній футболці Горбача, на додачу до власного вогняного волосся, вона — як палаючий факел. На таке лице просто не можна було саджати чорні очі. Це лякає й залишає шкребке відчуття на шкірі.
Муха обертає головою, за чимось видивляючись.
— А де ваша ворона? У вас же ворона живе? Так хочеться на неї подивитися!
Горбач іде діставати Нанетту, яка в цей час дивиться десятий сон.
— Як справи у Русалки? — запитую я. — Така маленька, з довжелезним волоссям, — уточнюю щодо її зовнішності, бо не впевнений, чи правильно пам’ятаю кличку.
— Це до неї, — Муха тицяє пальцем в Руду. — Вони з однієї кімнати. Найжахливіша кімната — у них.
Не дивлячись на Муху, Руда піднімає брови. Підборіддя — на колінах; Руда замислено проводить пальцем по губі.
— Я хотіла сказати, найоригінальніша, — кашлянувши, виправляється Муха. — Найнезвичайніша кімната, я хотіла сказати.
Горбач приносить заспану, заціпенілу від обурення Нанетту і демонструє її дівчатам. Муха обережно гладить синюваті пір’їни. Птаха здригається, її очі затягуються прозорою плівкою. У бадьорішому стані вона би роздзьобала ворожі пальці до крові.
— Красуня... Лапонька, — безтурботно щебече Муха. — Кралечка!
Лапонька і кралечка дивиться скоса, починає загрозливо прихрипувати, і Горбач поспішно повертає її на сідало.
— Лапуня! — не вгамовується Муха. — Так би і з’їла її…
— Спочатку запасися вставними очима, — радить Чорний. — Вона абсолютно не аж така лапонька.
— Ну ні, — ниє Муха, засмучено проводжаючи поглядом Нанетту, — не може бути, щоб така красуня була злючкою…
— То як там Русалка? — знову запитую я. — Ми з нею трохи поспілкувалися вчора.
Руда дивиться на мою жилетку, посміхається.
— У Русалки завжди все добре, — каже вона. — Бувають на світі такі люди. А може, вони просто мають такий вигляд. Украй рідко, але вони трапляються: люди, в яких не буває проблем. Які поводяться так, наче в них немає проблем.
Усі ми дивимося на Македонського. Він червоніє й заплутується в шнурі кавоварки. Доки розплутується, ми на нього вже не дивимося.
У мене в роті дивний присмак від нашої розмови. Ніби я теж знаю, яка вона — дівчина, котра шиє найкращі на світі жилетки й дарує їх першому зустрічному. Після такої розмови потрібно покурити. Ми з Рудою закурюємо одночасно, тільки до неї, на відміну від мене, з усіх боків тягнуться запальнички, і найперша — від Лорда. Я раптом помічаю, що він якийсь дивно червоногарячий і що дивиться на Руду теж якось дивно. Вишукуюче й вогнисто. Навіть, можна сказати, хижо. Це так впадає у вічі, що я аж трохи бентежуся. І скоса дивлюся на Сфінкса — чи помітив і він?
Сфінкс, якби щось і побачив, — по ньому цього не скажеш. Крутить граблею попільничку, увесь неначе аж сонний. Вони з Вовком завжди мали такий вигляд, коли насторожувалися. Фальшиво дрімотний.
— Я ось захищав-захищав своє вухо, — не до ладу повідомляє Лері. — А мені все одно по ньому поцілило. Та ще й сильно. Боюся, знов буде запалення вуха, як минулого разу, — він мацає вухо, тоді розглядає пальці. Неначе від дотику до вуха запалення могло з нього випасти.
— По тобі не скажеш, що в тебе проблеми з вухами, — люб’язно зауважує Муха.
Лері замислюється. Чи розцінювати ці слова як комплімент.
Обговорюємо останню виставку. Картин там було — одна-дві та й усе, зате Дракон з третьої виставив розмальованого себе, і це було дійсно цікаве видовище. На Дракона страшно дивитися і без розписів. А що вже на розмальованого. Від розмови про виставку Куряка трохи жвавішає та розповідає про кілька виставок, які він відвідав у зовнішності. Потім ми обговорюємо Ворожільний салон. Я там попрацював тиждень ворожкою-хіроманткою, тож я маю що розповісти. Муха й Лері пліткують про дівчачих виховательок, тобто, звичайно, Муха пліткує, а Лері тільки підтакує, ми з Рудою починаємо суперечку про Річарда Баха, теж цілком собі пліткарську. Сходимося на тому, що хоч він і писав непогані книги, але з жінками поводився, як худобина. Чого варті хоч би навіть його пошуки Єдиної, у процесі яких дівчатам доводилося мало що не складати іспит з пілотування літака.