Залізаю на ліжко й починаю наводити на ньому лад. Розстеливши пакет, струшую на нього вміст попільнички й недогризки того та іншого, відриваю від прутів спинок галки жувальної гумки, згрібаю на купу підручники та зошити. Щойно весь безлад було зміщено до підніжжя ліжка, розкопую собі в узголів’ї нору й запорпуюся в неї. Темно та затишно, тихо шварґоче віник Македонського, а Лорда і взагалі не чутно. Наганяю на себе трохи дрімливого туману, зовсім небагато, для більшого затишку, й починаю пригадувати. Джонатана. Привида нашої кімнати.
Напевно, за всю історію Дому тільки ми мали свого власного привида, і ми цим дуже пишалися. Не злічити, скільки разів ми обговорювали його подарунки, намагаючись вгадати, хто він, скільки влаштовували засідок і пасток, в які він жодного разу не втрапив. І це остаточно переконало всіх у його нелюдському походженні. Спочатку ми підозрювали найближчих сусідів. Потім — старших. Але ні ті, ні інші не могли нічого знати про наші пастки та засідки, а Джонатан якимсь чином дізнавався.
Втративши надію впіймати його самого, ми спробували вирахувати його за почерком. Тижнями збирали зразки, викрадаючи з учительської зошити, залишені для перевірки. У нас їх назбиралася ціла купа, і ми якраз збиралися їх знищити, коли на цю купу наткнувся прибиральник і видав нас дирекції.
Лежу, перебираючи в пам’яті події тих днів. Смішно. Нікому з нас і на думку не спало викрасти бодай один дівчачий зошит. Тому що Джонатан, певна річ, був чоловіком. Ми одного не розуміли: чому він не придумав собі якесь цікавіше прізвисько, чому вибрав ім’я? Коли надія вирахувати його зникла, ми почали писати йому записки.
«Чому Джонатан?»
Замість відповіді нам було залишено тоненьку книжку про чайку. Ми прочитали її один одному вголос, як тоді в нас було прийнято. Через Сліпого, через Красуню, який міг лише по складах, і через Слона, якому так і не далась абетка. Це повелося якось саме собою.
Найкращим читцем був, звичайно, Вовк, і йому діставалися щонайдовші шматки, а найгіршим, і це було загальне твердження, вважався я. Ми дізналися все про чайку Джонатана, але це не допомогло нам зрозуміти, ким був наш таємний гість. Книжка не була бібліотечною й доказів не додала, а згадки про чайок — на повний голос — не вивели на ймовірного хазяїна книжки. Зі старших книжку читали майже всі, з молодших — тільки ми.
«Ти чайка?» — запитали ми Джонатана в наступній записці. Джонатан промовчав, але залишив підозріле буре перо. Перо ми зберегли й показували всім, хто хоч трохи знався на орнітології. Знавці зійшлися на тому, що воно не чаїне, але сказати, чиє саме, не змогли.
Я згадую все це та ще багато всякого й різного з тих часів, засинаю, прокидаюся, знову трохи пригадую — і раптом до мене доходить, що я втратив нагоду розкрити одну з загадок, які мучили нас у дитинстві. Як вона дізнавалася про наші засідки? Звідки?
Те, що Джонатаном виявилася Руда, абсолютно нічого не пояснює. Чим більше я думаю, тим образливіше стає, що я не здогадався запитати. Тепер доведеться чекати її наступного приходу. А вона, може, більше не прийде. Від таких думок сон остаточно вивітрюється. Кручуся на ліжку й зітхаю, обзиваю себе дурнем. Ну я, припустимо, не дотямив, а що ж інші, нібито розумні? Ніхто не запитав про найголовніше! А може... Може, таки запитали. Навіть напевно! Струшуюся, вистромляюся з нори й озираюся.
Сплять. Усі як один, по-свинському посапуючи. Куряка — в ногах, Сфінкс — ліворуч, а Лорда щось наче й не видно, хоч на підвіконні якийсь романтично усамітнений силует милується зірками, і це, швидше за все, він. Штовхаю Сфінкса під бік.
— Е, прокидайся! Мені терміново треба дещо з’ясувати!
— Табакі! Тварино! — Сфінкс піднімається, сонно мотаючи лисиною. — Я в житті не зустрічав ще одного такого прикрого фрукта! Чого тобі?
— Ти випадково не здогадався запитати, як вона дізнавалася про наші засідки? Ось це найголовніше, і це дуже цікаво.
— Здогадався, — бурчить Сфінкс, лягаючи назад на подушку. — Але тобі не скажу, бо ти поводишся, як свиня.
— Сфінксе! Ну, будь ласка! Я ж не засну… Ну скажи… — тихенько штурхаю його в процесі своїх благань. — Скажи, Сфінксе…
Він знов сідає:
— А щоб тебе чорт побрав, Табакі! Я б усе тобі розповів, коли ми повернулися, якби ти не спав! Я, між іншим, змилосердився над твоїм сном, тому принаймні з вдячності…
— Я не спав! — обурений, вибираюся з нори цілком. — Он же, бачиш, я абсолютно вдягнений? А якби спав, то був би в піжамі.
— Зрозуміло. Я мав би розкопати твоє гніздо та перевірити, одягнений ти чи в піжамі.