— Мав би! Тим більше, я й не спав зовсім. Я розмірковував.
Сліпий сідає на своєму матраці, який лежить на підлозі:
— Та скажи ти йому, Сфінксе! Він же, якщо цього не з’ясує, до ранку всіх нас згризе.
— Вона про все дізнавалася від Слона, — знехотя зізнається Сфінкс. — Усього лише. А натомість дозволяла йому помацати своє волосся.
І я відразу пригадую. Як тільки Слон бачив Руду, він починав тягнутися до її волосся та пихкати: «Дай! Дай!» Щось украй незвичайного кольору там, де в інших людей не росте нічого яскравого, — тільки це він і бачив. А понад усе на світі Слон любив торкатися незвичайного; це могли бути мильна бульбашка, котячий хвіст чи палаючий сірник. Навіть зітхаю від розчарування. Таке прозаїчне пояснення найбільш нерозв’язної загадки дитинства. Краще було б не знати.
— Нічого собі, — кажу. — Як усе просто й нецікаво.
— І треба було мене через це будити? — мстиво запитує Сфінкс.
— Треба було. Я ж не витримав би невідомості. Тепер уже можна спати.
Сліпий закурює, і Сфінкс перебирається ближче до нього — перехоплювати затяжки. Нора моя розкидана, доведеться споруджувати нову. Наспівуючи, складаю подушки. Таємниці розкриті, Джонатан викритий! Якщо вдуматися, то це жах як класно, і нема чого засмучуватися через усякі дрібниці.
— Вона тобі подобається? — запитує Сфінкс у тінеподібного Сліпого. Перериваю пісню, щоб послухати відповідь.
— Ні, — відповідає Сліпий, трохи подумавши. — Не дуже. У дитинстві в неї була препаскудна звичка збивати мене з ніг і відбігати, регочучи. Це жахливо діяло на нерви. Лось заборонив мені чіпати дівчаток, а то я її побив би.
— Це правда, — каже Сфінкс замислено. — Вона тебе вічно штовхала. І я ніяк не міг зрозуміти чому. Їй щось таке було, по суті, не властивим.
Сідаю біля лазу до свіжовикопаної нори й обіймаю подушку Сфінкса.
— Ага, — кажу. — В цивілізованих світах маленькі хлопчики смикають дівчаток, які їм подобаються, за волосся та закидають цим дівчаткам у сумки здохлих мишей. Не кажучи вже про підніжки. Так вони виявляють свою любов. Це повадки, запозичені в первісних предків. Адже тоді все було просто. Вибрав, помилувався, угрів кісткою мамонта по тім’ячку — й весілля, вважай, відбулося. Більш пізнім поколінням було цікавіше зазирнути під довгі спідниці своїх одноліток, але вони були не такі дурні й носили знизу мереживні панталони. До того ж вигляд ридаючої дівчинки, обхляпаної грязюкою, до краю зворушливий і викликає бурю почуттів у душі закоханого! Вони такі прекрасні, коли плачуть!
— Не думаю, що Сліпий був таким уже симпатичним, коли його збивали з ніг, — бурмоче Сфінкс. — Не кажучи вже про панталони та сльози. Ти щось занадто розфілософствувався, Шакале.
— Я ж вище зазначив, що все це прийнято в цивілізованих суспільствах. У нас, природно, все навпаки.
— Давайте спати, — пропонує Сліпий. — А то ще виявиться, що Чорний ціле дитинство сходив від мене з розуму, тому й лупцював з ранку до ночі. Щоб подивитися, який я прекрасний, коли плачу.
— А що? — пирхає Сфінкс. — Цікава версія. Відповідно до неї, правда, виходить, що в мене він взагалі закохався з першого погляду. Мої сльозинки його ощасливлювали більше, ніж твої. Я на них не скупився.
— Слухайте, годі вже пліткувати, — гуде згори голос Горбача. — Людина спить, а ви про цю людину бог знає що верзете.
— Зіграй нам що-небудь тихеньке, патлатий, — просить Сфінкс, глянувши вгору. — Нічну серенаду. Шакал розполохав наші сни. Залишилися тільки плітки. Відверни нас від цього мерзотного заняття.
— Зіграй. Заодно всіх перебудимо, — злорадіє Сліпий.
Горбач шарудить чимось, звішує ноги й починає грати. Залізаю в нору, щоб заснути під флейту, поки він не перестав. Одначе голову не ховаю, тому що Сфінкс та Сліпий не лягають, відтак цілком іще можуть про щось цікаве порозмовляти. Так і сидимо. Вони мовчать, і я мовчу, а Горбач грає, відволікаючи нас від пліток.
Дім
Увійшовши до десятої кімнати, Стрибунець щось вловив. Зміну, невидиму для ока. Сивий сидів над шахами, підперши підборіддя кісточками пальців, і думав.
Стрибунець сів на підлогу.
Сивий не вітався ніколи. Він поводився так, неначе приходів і відходів не було, неначе їхні зустрічі не розділяли дні та години. Стрибунець встиг до цього призвичаїтись, і йому це навіть подобалося.