Він побачив коробку з-під амулетів. Порожня, з відкинутою кришкою, вона лежала на матраці поряд із шахівницею. Ось. Ось що змінилося. Чому?
Сивий упіймав його погляд і запхав довгі пальці в коробку. Підняв їх до світла й потер, струшуючи пилюку.
— Більше нічого не залишилося. Я все роздав.
Витягнувши шию, Стрибунець розглядав дно коробки.
— Усе-все-превсе? — перепитав він, ніяковіючи.
— Так, — Сивий закрив кришку і прибрав порожню коробку.
— І амулетів більше не буде?
Стрибунець засумував, він чекав пояснень. Пасмо волосся лізло йому в очі, він не прибирав його, боячись ворухнутися.
— Я їду звідси. Додому.
У кімнаті Сивого ці слова прозвучали дивно. Наче не він їх проговорив. Хіба в нього міг бути дім? Сивий був сам по собі. Він народився, виріс і постарів тут, на цьому, власне, місці. Так думалось тому, хто дивився на нього та розмовляв із ним.
Стрибунець посовав черевиком по підлозі, яка чорніла винними плямами.
— Чому?
Сивий переставив на дошці одну фігуру, іншу збив нігтем.
— Мені вісімнадцять, — сказав він. — Давно пора.
І цим теж щось зіпсував. Як і самою згадкою про дім. Йому не могло бути скількись-то років. Він був поза віком і поза часом, поки не вимовив слова, що звільняють від чарів, назвавши свій вік. І це навіть не було поясненням.
— Інші поїдуть улітку. Чому ти не почекаєш на них?
— Тут погано пахне, — сказав Сивий. — Дедалі гірше. Ти розумієш, про що я кажу, — в тебе є нюх. Зараз погано, але в самому кінці буде значно гірше. Я знаю, я вже бачив таке. Я пам’ятаю минулий випуск, той, котрий був до нашого. Тому хочу піти раніше.
— Ти втікаєш? Від своїх?
— Утікаю, — погодився Сивий. — Так що аж ноги на плечі. Яких немає.
— Ти боїшся? — здивувався Стрибунець.
Сивий пошкріб підборіддя перевернутою королевою.
— Так, — сказав він. — Боюся. Коли-небудь — ще не скоро — ти зрозумієш. І теж налякаєшся. Випускний рік — поганий час. Крок у порожнечу, не кожен на таке здатний. Це рік страху, божевільних і самовбивць, психів та істериків, усієї страхітливої мерзоти, котра лізе з тих, хто боїться. Гіршого немає нічого. Краще піти раніше. Як це зроблю я. Якщо є така можливість.
— Ти чиниш сміливо?
Тепер здивувався Сивий.
— Не знаю. Радше — навпаки.
Стрибунцеві захотілося запитати про себе та про свій амулет, але він не запитав. Сивий готувався до кроку в порожнечу, до сміливого вчинку, який здавався боягузтвом. У такий момент потрібно було мовчати й не заважати йому. І Стрибунець промовчав.
— Я забираю тільки цих двох ненажер, — Сивий показав на акваріум. — Разом з їхньою кімнатою. Вони нічого не помітять. Навіть не зрозуміють, що перемістилися в зовнішність. Хотів би я бути на їхньому місці.
Стрибунець подивився на риб. Він боїться. Йому стало шкода Сивого. Його та себе. Якою тепер стане ця кімната? Лігво Бузкового Пацика. Без Сивого вона перестане бути цікавою. Перестане бути «Лігвом». Стане просто спальнею номер десять.
— Я про тебе не забув, — Сивий опустив королеву на чорний квадрат. — Я думаю про тебе так часто, що це навіть аж дивно. Як ти думаєш, чому так?
— Тому що амулет? — припустив Стрибунець.
— До чого тут амулет? Він тобі не потрібний. І всі ці завдання також. Ти відкритий. У тебе все влітає саме.
— Він мені потрібний, — Стрибунець погойдався, сидячи навпочіпки. — Дуже потрібний. Відколи він у мене, все добре.
— Я радий, — Сивий витрусив сигарету з пачки. — За нього більше, ніж за решту. І за тебе теж.
Стрибунець раптом захвилювався:
— Що було під час минулого випуску, Сивий? Що ти тоді побачив таке, чого не хочеш бачити тепер?
Сивий обертав у руках сигарету, не запалюючи її:
— Навіщо розповідати? Улітку все побачиш сам, на власні очі.
— Я хочу знати зараз. Скажи.
Сивий подивився на нього з-під напівопущених повік.
— Тоді це нагадувало корабель, що тоне, — сказав він. — Але цього разу буде гірше. Однак ти нічого не бійся. Дивися й запам’ятовуй. І не повторюй пізніше чужих помилок. Кожному в житті даються два випуски. Один чужий. Щоб знати. І один власний.
— Чому цього разу буде гірше?
Сивий зітхнув:
— Тоді в Домі був один ватажок. Тепер їх двоє. Дім розділився на два табори. Це завжди погано, а в рік випуску — це найгірше, що може статися. Більше ні про що не запитуй. Можливо, я помиляюся та верзу дурниці. Буде або так, або інакше, хоча, швидше за все, станеться щось третє, чого ні я, ні ти не можемо собі уявити. Не варто загадувати наперед.