Вовк засміявся:
— Ти просто не пробував. Ось, дивися.
Він встав, похитнувся, випростався і, закинувши голову, крикнув у небесну блакить:
— А-а! О-о! У-ху!
Небо проковтнуло його крик. Стрибунець дивився, широко розплющивши очі.
— Не бійся. Давай.
Вовк допоміг йому піднятися, і вони закричали разом. Невпевнений крик Стрибунця небо моментально ковтнуло. Він крикнув голосніше, потім — іще голосніше. І раптом зрозумів, як це класно — кричати в небеса. Кращого за це нічого бути не може.
Він кричав і кричав, мружачись від захвату, поки не охрипнув. Вони з Вовком одночасно сіли на нагріту жерсть горищного даху та подивилися один на одного божевільними очима. Стрижі промайнули над ними, немов чорні ножиці. Вітер подув у розпаленілі обличчя. Було дуже тихо — і дзвеніло у вухах. «Якийсь я порожній, — подумав Стрибунець. — Неначе все, що було в мені, відлетіло. Залишився я сам, спустілий, і мені добре». Вовк ухопив його за светр:
— Е, обережно. Постарайся не впасти. Ти ніби п’яний.
— Мені добре, — пробурмотів Стрибунець. — Мені чудово.
Небо ділили дроти антен. На них вигойдувалися грудочки горобців. Вітер куйовдив волосся. На носі у Вовка ледь помітно проступали веснянки. «Пахне літом!» — раптом зрозумів Стрибунець. Уже по-справжньому.
У спальні копирсалися в коробці з фотографіями.
— Швидше! — крикнув їм Горбач. — Гляньте, що притягнули Максо-Рекси!
Вони підійшли й подивилися.
Це були фотографії старших. Зроблені не в Домі. Сіамець тицьнув пальцем в один зі знімків.
— Ось ця брамка, пам’ятаєте, злетіла з петель? Через те, що на них Ковбаса розгойдувалася.
— А ось моя голова! — показав другий Сіамець на розпливчасту пляму в кутку іншого фото.
— А онде наше вікно видніється!
Вони штовхалися, жадібно вишукуючи хоч щось знайоме там, де основне місце займали старші. І знаходили. За спинами, за плечима, окремими клаптиками, тут і там. І ці клаптики вони намагалися зв’язати в єдине ціле.
Стрибунець відійшов і сів на своє ліжко. Він не любив цих розмов. Дві поїздки у літні санаторії він пропустив, а втретє їх відправили в шикарний оздоровчий центр, де персонал так відповідально поставився до своїх обов’язків, що ні про які розваги, крім запланованих, і мови бути не могло. Місце було чудовим, але ні басейни, ні спортивні зали, ні живі коні не приносять втіхи, коли за тобою всюди ходить армія помічників. Судячи з розмов, яких удосталь наслухався Стрибунець, таких осоружних канікул у мешканців Дому ще не бувало. Взагалі-то якби не ці розмови, він би вважав, що непогано провів час. Але люди Дому були консервативними. Поза Домом вони визнавали тільки два місця відпочинку. Закинуту влітку лижну базу десь у горах і старий санаторій на узбережжі. Усе інше не йшло з ними ні в яке порівняння.
Ті два місця також називали Домом, ніби вони були його продовженням, його відростками, які простягнулися в безкраю далечінь. Обидва Доми Стрибунець знав так, ніби бував у них не раз; і він навіть вважав, що кращий той, котрий на березі моря. Найстаріший. Скрипучий, хрипучий, з проламаними ліжками, з шафами, які неможливо закрити, з облупленими від вогкості стелями та стінами, з мостинами, які де-не-де відставали. Дім, в якому на чотири спальні — одна душова, і щоби потрапити в туалет, потрібно відстояти чергу.
— У нас у спальні крапало зі стелі!
— А під Слоном завалився стілець, пам’ятаєте?
— А Спорт пробив дірку в стіні, коли постукав сусідам, щоб вони замовкли.
— А у ванній водилися стоноги!
— І стоноги, і водоплавні жуки!
Хлопчаки перекидалися фразами, як футбольним м’ячем, із захватом перераховуючи ґанджі Того Дому, а Стрибунець слухав і помирав від заздрощів. Той Дім, молодший брат Дому Оцього. Може, навіть між ними існує таємний зв’язок. Може, вони обмінюються щурами, привидами або ще чим-небудь цікавим. З вікон Того Дому можна побачити море. А ночами море можна почути. Вихователі там негайно закохуються в засмаглих дівчат з пляжів і забувають про свої обов’язки, а коли йде дощ, дім протікає, й усі замикаються в ньому, наче в мушлі, проклинаючи погоду, та грають до ранку в карти — і старші, й молодші, і вихователі. Грають, слухаючи подзвін крапель у ночвах, розставлених усюди, де протікає дах.
— Ви поцупили їх у старших? — запитав Стрибунець про фотографії.
Сіамці закліпали:
— Ну то й що? У них таких фоток цілі вагони, а в нас жодної. Нехай будуть хоч ці.
— А я нічого і не кажу. Просто запитую. А де Смердючка?