— Його викликали до директора, — сказав Фокусник. — І як же відразу зробилося тихо, правда?
Смердючка в’їхав, виблискуючи значками від коміра по коліна.
— Чули? — звискнув він придушено. — У директора в кабінеті лежать чотирнадцять посилок! І купа листів! Але листи — це фігня. Головне — посилки! Усі — мої!
— Відповіді на ті листи? — здогадався Горбач.
— Ага, вони, — Смердючка закружляв по кімнаті, мигочучи спицями коліс. — Ні, ви коли-небудь про таке чули? Вони мені їх не віддають. Кажуть: хто послав і навіщо? А яке їхнє діло? Це мені послали, це мої посилки! Значить, вони повинні мені їх вручити.
— І ти ось так спокійно поїхав? — не повірив Вовк.
— Ще чого! Я з ними поскандалив. Зараз відпочину й поїду скандалити далі. Тільки мені потрібний транспарант. Намалюєте?
Стрибунець засміявся.
— Нічого смішного! — обурився Смердючка. — Купа корисних речей гниє в директорському кабінеті! Це не смішно. Ану, давайте швидше... Малюйте й пишіть! — він підкотився до тумбочки та зашарудів папером. — У нас що, немає великого аркуша? Не розумію. Така необхідна в господарстві річ…
— Краще на простирадлі, — загорівся Фокусник. — Розріжемо його на дві половинки. І ще потрібні дві палиці для ручок.
— Одна, — відрізав Смердючка. — Однієї буде досить. Друга рука мені знадобиться. Щоби дудіти в дуду.
Вони лежали на підлозі перед розстеленими клаптями простирадла й у задумі гризли пензлики.
— Що-небудь на кшталт «Ірландію — ірландцям!» — напосідав Смердючка. — Або «Руки геть від…» — ну, чого-небудь.
— А може, «Посилки — господареві»? — запропонував Горбач.
— Теж можна, — знехотя погодився Смердючка. — Хоч це й банально.
Красуня гладив банки з фарбою. Слон малював на підлозі сонце. Вовк почав синім кольором виводити слово «посилки».
— Рівніше, рівніше, — хвилювався Смердючка. — І більші літери.
— Можна просто зламати замок, — сказав Сіамець Рекс. — І вночі все звідти винести. Тоді й писати нічого не потрібно.
— Ну ні! Красти те, що й так своє? Нехай самі видадуть! — Смердючка поправив простирадло. — Ще пошкодують, що так вчинили. Ще благатимуть: заберіть, заберіть їх чимшвидше!
— Чотирнадцять посилок, — шанобливо зітхнув Фокусник.
— А я про що! Є заради чого попрацювати.
Коли транспарант «Посилки — господареві!» був готовий, Фокусник зажадав для себе такий же. Вовк сказав, що два однакові плакати — це нецікаво, тож доки сохнули «Посилки», вони написали на іншій половині простирадла: «Ні — директорській сваволі!», а на аркуші ватману: «Руки геть від надбання учнів!». Потім до простирадл приклеїли ручки.
— Швидше, швидше! — квапив Фокусник.
— Можна нам теж піти? — запитав один із Сіамців.
— Підійдете пізніше, — строго сказав Смердючка. — Коли ми ослабнемо. Тоді ви трохи покричите «Геть!» і спробуєте погриміти чим-небудь. Поки ми будемо перепочивати.
Красуня раптом захвилювався та, заїкаючись, почав пояснювати:
— Чотири яблука. Чотири. Це багато!
— Красуня зробить сік, — переклав Вовк. — Сіамці віднесуть його вам. Для підтримки ваших сил. Сік із чотирьох яблук.
Красуня засяяв. Смердючка поплескав його по руці:
— Спасибі. Це буде великий вклад у нашу спільну справу. І я навіть дам тобі лимон, щоби вклад був більший.
Фокусник, Смердючка та Горбач узяли транспаранти й пішли. Сіамці почали шукати що-небудь гримливе. Красуня метушився довкола соковитискача. Слон приніс йому ще одне яблуко. Вовк ліг на підлогу й заплющив очі.
Стрибунець сів на своє ліжко. Йому дуже хотілося подивитися, що стане робити Смердючка, але він соромився. Це буде щось украй шумливе й ганебне, на що збіжиться подивитися весь Дім. Сіамці знайшли салатницю, капкан та ополоник і взялися, обходячи Вовка, збирати обрізки паперів і закривати банки з фарбою.
— Чотирнадцять посилок, — шепотіли вони один одному, облизуючись. Красуня благоговійно увімкнув соковитискач. Слон тримав банячок і дивився, як він наповнюється прозоро-жовтим соком.
Вони пішли. Слон ніс пляшку з соком. Красуня не ніс нічого. Сіамці несли те, чим збиралися гримотати. Красуня хвилювався. Він вписався в двері тільки з третьої спроби, коли Сіамці затиснули його боками й вивели, немов під конвоєм.
Вовк лежав на підлозі. Сліпий — на своєму ліжку.
«Сліпий і так усе чує», — подумав Стрибунець. Йому не потрібно нікуди йти. Він і тут, і там одночасно.
Стрибунець сповз із ліжка й сів на підлогу.
— Сивий виїжджає, — сказав він. — Назавжди. Його більше не буде в Домі. Він чогось боїться. Чогось, що станеться влітку, перед тим, як старшим треба буде йти.