З часом він зрозумів, що є дрібним на зріст і слабким. Він зрозумів це, коли голоси інших дітей почали долинати трохи згори, а їхні удари стали завдавати йому більше шкоди. Приблизно в той же час він дізнався, що декотрі з дітей бачать. Що це таке, він довго не міг зрозуміти. Він знав, що дорослі наділені якоюсь великою перевагою, яка дозволяла їм вільно пересуватися за межами його світу, але пов’язував це з їхнім зростом і силою. Що таке «бачити», Сліпий не розумів. А осягнувши розумом, не міг уявити. Тривалий час поняття «зрячий» асоціювалося для нього тільки з влучністю. Зрячі били так, що більше боліло.
Усвідомивши переваги сильніших і бодай трохи видющих, він почав докладати зусиль, щоби стати не гіршим. Для нього це було важливо. Він дуже старався — і його почали боятися. Сліпий швидко зрозумів, що саме викликає страх. Діти боялися не сили, якої в нього не було, а того, як він себе тримав. Його спокою та байдужості, й того, що він нічого не боїться. Коли його били, він не плакав, а просто вставав і йшов геть. Коли він бив когось, цей хтось переважно плакав, лякаючись його незворушності. Він навчився знаходити болючі місця, цього також боялися.
Що старшим він ставав, то гостріше відчував загальну неприязнь. Вона проявлялася по-різному в дітей та в дорослих, але в якийсь момент оточила його непроникним муром самоти.
Так тривало, поки не з’явився Лось. Чоловік, який розмовляв з ним не як з одним із багатьох. Сліпий не міг знати, що Лося викликали спеціально для нього. Він думав, що Лось виділив його серед інших, дужче його полюбивши. Лось увійшов у його життя, наче до себе в кімнату, перевернув усе догори дриґом, переставив і заповнив собою. Своїми словами, своїм сміхом, ласкавими руками й теплим голосом. Він приніс із собою багато такого, про що Сліпий не знав і міг би ніколи не дізнатися, бо нікого по-чесному не хвилювало, що знає і чого не знає Сліпий. Світ його складався з кількох кімнат і подвір’я. Інші діти в супроводі дорослих із задоволенням виходили за межі цього світу, він же завжди залишався. У цей куций, чотирикутний маленький світ і ввірвався Лось, цілком його заповнивши, відтак зробив безкраїм і безконечним, а Сліпий віддав йому свої душу й серце — всього себе — на вічні часи.
Інший би не зрозумів і не прийняв би, інший на місці Лося міг би навіть не помітити цього, але Лось усе зрозумів, і коли йому настав час іти, він знав, що Сліпого він мусить узяти з собою.
Сліпий на це не розраховував. Він здогадувався, що Лось рано чи пізно піде, що він знову залишиться сам — і що це буде дуже страшно. Але не уявляв, що все може бути зовсім інакше. А потім сталося чудо. Пам’ять зберегла той день з усіма деталями, з усіма звуками та запахами, з теплом сонячних променів на лиці. Вони кудись ішли, і Сліпий чіпко, дуже чіпко тримав Лося за руку, і серце його трепетало, як поранений птах. Йому було боляче від занадто великого щастя. Вони йшли довго. Сонце пригрівало, камінці хрустіли під ногами, десь далеко з ревінням пролітали автомашини. Так довго і так далеко йому ще ніколи не випадало ходити. Потім вони їхали автівкою, де йому довелося відпустити руку Лося, тож він ухопився за полу його піджака.
Так вони приїхали в Дім, де також було багато дітей, але на відміну від тих, попередніх, усі вони були зрячі. Він уже знав, що це значить — що у кожного з них є дещо таке, чого немає в нього. Але його це більше не турбувало. Головне, поряд був Лось — людина, яку він любив, людина, що любила його.
Потім виявилося, що Дім живий і що він також уміє любити. Любов Дому була не подібна ні на що. Іноді вона лякала, але серйозно — ніколи. Лось був богом, і місце, де він жив, не могло бути простим місцем. Але ж і завдати шкоди воно не могло. Лось не показував, що він знає про справжній Дім, вдаючи, ніби не розуміє, і Сліпий здогадався, що це Велика Таємниця, про яку не варто говорити вголос. Навіть із Лосем. Тому він мовчав і просто любив Дім, як ніхто до того. Йому подобався запах Дому, подобалося, що в ньому багато відсирілої штукатурки, яку можна відколупувати від стін і поїдати, подобалося велике подвір’я і довгі коридори, якими цікаво бродити. Йому подобалися щілини в стінах Дому, його закапелки й закинуті кімнати, те, як довго в ньому тримаються сліди тих, хто проходить, подобалися приязні привиди та всі без винятку дороги, які Дім перед ним відкривав. Тут він міг робити все, що хотів. Раніше за кожним кроком стежили всюдисущі дорослі. На новому місці цього не було, і з незвички це було дещо дивно, навіть незручно, хоча призвичаївся він швидко, значно швидше, ніж думав.