— Череп може прибрати до рук усіх!
Вовк посміхнувся. Він дивився на Сліпого. Сліпий лежав тихо. Може, слухав Вовка, а може, далекого Смердючку.
— Дивні в тебе думки, — сказав Стрибунець.
— Це примітивні думки, — зізнався Вовк. — Дитячі. Над ними потрібно надбудовувати поверхи. Один, другий, третій, десятий… Тоді вони набудуть розумного вигляду. А наразі старші — це старші. Можна тільки ніжитися в їхньому диму та помирати від заздрощів, слухаючи їхні платівки. Як один мій знайомий.
— Я не помирав від заздрощів. Я просто слухав!
— Зате я помирав, — зізнався Вовк.
— Усе одно, — затято сказав Стрибунець. — Череп не кретин. І Сивий не кретин. Ти їм просто заздриш.
— Невже ви самі нічого не чуєте? — запитав раптом Сліпий.
Дійсно, тепер стало чутно. Віддалені голоси та крики. Стрибунець зазирнув у пакет із касетами, потім подивився на Вовка.
— Добре, пішли, — Вовк підвівся з підлоги. — Підтримаємо власницькі інстинкти Смердючки. Чує моє серце, після сьогоднішнього мітингу його перехрестять.
— На крокодила? — припустив Стрибунець.
— Крокодил не підійде. Крокодили нажираються — і сплять, як убиті. А від нього надто багато гармидеру. Важко повірити, що він коли-небудь спить. Або що наїдається.
Стрибунець заховав касети до тумбочки. Чимдалі від Сіамців. Сліпий залишився лежати.
— Успіхів вам, — сказав він ліниво.
— Нам доведеться кричати? — запитав Стрибунець.
— Залежить від ситуації. Подивимось, а тоді вирішимо. Може, не доведеться.
Вовк пропустив його наперед і вийшов за ним.
Коридор був майже порожній, але в далекому його кінці, під дверима вчительської, юрмилася людність. Вони вирушили туди. Яскраві майки та куртки на спинах старших приховували місце дії не гірше, ніж паркан. Смердючки не було видно, зате його було дуже чутно. Бляшаний гуркіт і крики «Геть свавілля!» розкатами ширилися по цілому коридору.
Що ближче підходили Стрибунець із Вовком, то голоснішим ставав шум. Старші не стояли на місці. Декотрі відходили, сміючись, але замість них тут же підходили інші. Коли від групи старших від’їхав візочник Улісс з обличчям буркотуна, Стрибунець та Вовк швидко протиснулися на його місце. Так їм стало бодай дещо видно.
У тонких руках Чумних Здохляків погойдувалися транспаранти. Фокусник стояв, витріщивши очі та зціпивши зуби, він тримав свій транспарант найвище з усіх. Побуряковілий Смердючка, обвішаний значками, тряс «Посилки — господареві!». Половинка простирадла звисала з ручки так, що розібрати написане було неможливо, він просто розмахував нею, наче прапором. Сіамці з застиглими обличчями запекло барабанили по салатниці й гримотіли об капкан. Слон із захватом дивився на те, що відбувається.
Смердючка монотонно завивав:
— Геть сваволю! Геть виховательське самодурство! Геть!..
— Геть! — хором підхоплювали інші на видиху.
Слон слабесенько підвивав. Красуня ховався в рядах візочників, пригинаючи голову, щоб не впадати у вічі. Мотлохівня стояла тут же, півколом, розгойдуючись у такт бляшаного дробу.
Старші сміялися. Стрибунцеві здалося, що тих, хто кричить, набагато більше, ніж належало б. Потім він зі здивуванням дотямив, що всі з Мотлохівні також кричать.
— Геть учителів! — звискував Плаксій.
— Мир у всьому світі! — не до ладу заводив Зануда.
Гачок розмахував милицею та вимагав:
— Простір — калікам!
Але Смердючка глушив усіх. Поєднані з гуркотом салатниці та гудінням у бляшану трубу його верески становили пекельну какофонію, витримати яку було неможливо.
Старші сміялися й затуляли вуха.
— Може, директор уже давно викинувся з вікна? — прокричав Вовк на вухо Стрибунцеві.
Директор нікуди не викинувся. Цілий, хоч дещо позеленілий, він з’явився в дверях учительської та замахав руками, намагаючись перекричати шум.
Директор був невеличким. Сива борода войовничо стирчала й робила його подібним на пірата, але він не курив люльку та не вкривав себе татуюваннями. І взагалі, якщо не рахувати голови — моряцької, піратської, кошлатої, — він мав вигляд ближчий до гнома, ніж до пірата.
— Увага, дітлахи! — крикнув старшокласник Кабан, піднявши два пальці. Старші засміялися. Смердючка, червоний і величний, махнув лапкою, даючи команду зупинитися. Сіамці перестали стукотіти.
— Негайно… Заколот… Молокососи… Припинити!.. — прорвався крізь тотальний ґвалт голос директора.
— Тиша! — скомандував Смердючка.
Директор витягнув хустку й витер лице.
— Якщо мені дадуть можливість сказати, — він почекав, поки затихне сміх. — Я сподівався вмовити цього молодого чоловіка поділитися з іншими тим, що йому надіслали. Але боюся, що до його згоди я не доживу. Ми ще з’ясуємо, звідки та як з’явилися ці посилки. А тепер нехай він їх забирає, і то чимшвидше!