— Пішли б ви туди самі. Чому ви мене мучите?
Вони пильно вдивлялись і не ворушилися. За дверима самозабутньо викрикував телевізор. Десять пар очей, включно з котами.
— «Там», — почала вона, зітхнувши, — усе зовсім інакше.
Дари лежали на матраці, зовсім жалюгідні, якби комусь заманулося над ними сміятися.
Прогулянки з птахом
Це не птах — це просто злодюжка — він будує на подвір’ї виходок із краденого салату!
Тупу-тупу. Йде Птах, який живиться стервом. Іде-бреде, постукує покаліченою лапкою. Дорогу йому дайте! Завжди-завжди ми тут гуляємо в ці години. Туди і звідти, і знов туди. Але привчити до цього публіку неможливо. Вони все одно потрапляють під ноги, все одно заважають, пробігають повз, зіштовхуються. Не зі мною, звичайно, але з тінню брата мого, що теж неприємно. Гуляю, передбачаючи прийдешнє. Далі буде тільки гірше. Новий Закон посприяє цьому. Він посприяє ще багато чому, окрім згаданого, але це вже не мій клопіт. Чи мій? Ми — ватажки — створені для клопотів. Нам належить присікати неприсікабельне або принаймні висловлювати стурбованість стосовно неможливості присікти. Пуття від цього — ані найменшого. Сам лише біль голови.
Повз Птаха шкандибають звірі й птахи, мешканці зоопарку та їхня сторожа. Хтось вітається, хтось відмовчується. На карнизі на Перехресті виблискує сніг. Терзає бажання перестрибнути. Погуляти просторами вивороту Дому. Але не можна. «Кожного разу, потураючи своїм бажанням, втрачаєш волю і стаєш їхнім рабом». Цей вислів — один із небагатьох, що застрягли в пам’яті зі старого Кодексу Стрибунів, який було знищено в Смутні Часи. Весь його нині процитує хіба тільки Сліпий, але мені вистачає й одного абзаца.
Догулявшись до болю в коліні, повертаюся в Гніздище. Рідні джунглі. Папороті вистилають Гніздо моє, повитиця обплітає його стіни. Гірке зелене м’ясо, куди не глянь. Принюхуюся. Пахне чиїмось неподобством. Але мене це не стосується. Тут усі харчуються стервом, не тільки я. Вихоплююся на сідало, дивлюся довкіл. Тут лише так можна щось розгледіти — згори. Людність усе більше пластує по підлозі, криївок — тьма-тьмуща. І неможливо зрозуміти, чому ми зовемося Птахами. Ну та добре, не ми ж самі себе так прозвали. Витягую з підвісного пакета червону стрічку, прив’язую до верхньої перекладини. Це знак. Словесного нетримання старого Тата Стервожера. Шарварок затихає, маси підповзають ближче й чекають. Деформації всіх різновидів — і зовнішніх, і внутрішніх — втупились у дзьоб. Нічого не поробиш, такими народилися. Скидаю їм блок сигарет на знак свого благовоління. Ловлять — і раді. Їм, скільки б не дав, усе мало.
— Слухайте, дітки, — починаю.
Слухають. Це вони вміють. Усі. Навіть страшно.
— Ось що, — кажу я їм, — відносно дівчат. Дивлюся я, що ви нікого не приводите. Це недобре. Дружіть і приводьте. От Красуня… Дружить, але не приводить. Така вже пішла нині в Домі мода, і нам не годиться пасти задніх. Так що дерзайте. Наведіть глянець, приберіть, зайве все викиньте. Щоби було чисто. І щоб нічим не пахло, окрім Слонових фіалок.
Їм зрозуміло. Кивають. Слон — найактивніше. Розчув про свої квіточки та й зрадів, бідолаха. Метелик ніжно закидає лапку на Ангела. Ангел морщить носа. Веселяться. Що їм дівчатка? Дорогусик хихотить.
— Обожнюю дівчат, — проказує він фальцетом. — Вони чудо! Може, вони нам що-небудь подарують? Вони ж добрі.
Ну, дуже може бути, що й подарують. Губну помаду, наприклад. А щодо доброти, то я себе не обманював би.
— Тільки навіть не пробуй нічого в них канючити, — попереджаю.
Дорогусик сумно закочує очі, оправляючи пір’ячко.
— Канючити? Фу… Хіба я такий?
— Якого дідька? — запитує Дракон. — Де дівчатка — там клопоти. Походять-походять, а тоді пустять по Дому плітки. Для чого нам таке щастя? Ми що, подарунків їхніх не бачили?
— А ви не давайте приводів для пліток.
Красуня сяє. Гасить ілюмінацію віями, але її однаково видно. Один у нас симпатичний хлопець. Єдиний. Ляльку він, звичайно, не приведе. Бо вже якраз настільки йому розуму вистачить.
Дракон плескає його по спині, ірже:
— Ромео-о!
Красуня густо червоніє, шипить і бризкає слиною. Псує свою красу на найближчі півгодини.