— Заткніться! — кричу зі своєї верхотури, і вони замовкають.
Усі різновиди маразму — в одному Гнізді. Хто бажає, може прийти з енциклопедією і повідзначати за списком. Є психи на будь-який смак. Кінь ламає подушку. Кидаю в нього коробкою. Прокидається і вдає, що не спав. Кого обманює — незрозуміло.
— Ура Стервожерові! — ні сіло ні впало пропонує Пухир.
Чекаю, поки затихнуть спільні різнокаліберні «ура».
— Усім усе зрозуміло? — запитую.
Кивають. Чухаються. Зі шкряботінням. І з сапанням. Дивлюся на них і думаю: яка дурепа прийме запрошення? Понура пика Коня. Веселкова пика Пухиря. Підгнила згори та знизу пика Метелика. Грудкувата пика Дракона. Око відпочиває тільки на Красуні та на Слонові. І взагалі — всі зелені. Світло погане. Дивлюся на лампочку. Навколо неї щось пурхає. Щось, що наразі не вигибло від холодів. Намагаюся впіймати, але промахуюся. Дракон кашляє. Поперхнувся димом. Його б’ють по спині — вісім ластів. Це Босх. Та ще й потемки.
— Господи… — кажу я лампі. — Твоя воля…
Зграя веселиться. У них це хронічне. Коли я серйозний, їм завжди здається, ніби я жартую. Знімаю червону стрічку, згортаю, ховаю назад у пакет. Деренчить будильник. Усі здригаються. Час поїти Ангела краплями.
— І все-таки навіщо нам це потрібно? — бубонить Дракон. — Дівчата! Жили ми без них спокійно, і ще би пожили. А тепер… За півроку всього… Сліпий поскакав із Довгою і — ура! Новий Закон! А нам тепер у коридор неможливо вийти.
Ангел відкриває рот і чекає. Своїх росинок.
— Сліпого не обговорювати. У коридор виходити. З дівчатами заговорювати. По змозі — запрошувати. Усе. Зрозуміло?
Ангел чекає. Слон соромливо хихикає та затуляє рот долонею. Красуня киває. Пухир посміхається.
— От і чудово. З богом, дітоньки.
Сповзаю з сідала. Шкутильгаючи, віддаляюся. Геть із Гнізда. Чимдалі від усіх. Слон наздоганяє мене та вручає горщик із Луїсом. Щоби підняти настрій і для загального тонусу.
Далі йдемо втрьох. Я, Луїс на згині мого ліктя та сутула постать у левайсах і чорному светрі. Крокує, припадаючи на ліву ногу, як і я маю крен вправо, беззвучний привид брата мого, Тіні. Це така ж його територія, як і моя. Він навіть більше дитя Дому, ніж я, він уже ніколи звідси не вийде. Я можу побачити його в будь-який час і в будь-якому місці, він завжди поруч, але зайнятий якимись замогильними справами, вічно квапиться й не дивиться на мене. Може, він ображений. Ми розмовляємо тільки в снах, які я насилу згадую. Через Макса мало хто наближається до мене ближче, ніж на три кроки, коли я нерухомий. Його багато хто вчуває.
Чорний. Повільно крокує назустріч.
Киває мені, я киваю йому. Не надто ми любимо один одного, але становище зобов’язує. При зустрічах нам належить вітатися й розмовляти. Про що? Про погоду та самопочуття, можливо? Тінь корчить невдоволену гримасу. Ідемо далі. Тихо насвистую. Денні години тепер дівчачі. Вони також прогулюються. А також ті, хто їх супроводжує й на них витріщається. Вошиві пси з нашийниками. Птахи в піжамах і з голими шиями. Жевжики Логи, котрі в’ються навколо. Як назвати подружку Лога? Логихою чи Ложкою? А може, Логинею чи Логеркою? Вони шарудять і шепочуться, сміються, кидають чіпкі погляди з-під гривок. Від їхньої присутності коридор перестає бути подібним на коридор; на що він тепер подібний, незрозуміло. І скиглить паркет під кроками Гирявого Стервожера.
Пухкий Лепетун, угледівши Стервожера, стягує берет і стає в Песячу позу шанобливості. Голова опущена, хвіст підмітає паркет. Я обходжу його, а Тінь проходить наскрізь, і незрозуміло, чим викликане здригання Лепетуна: повагою до мене чи неприємними відчуттями у зв’язку з проходженням крізь нього Тіні. Хочеться уточнити, але я не зупиняюся. Є безліч питань, на які я ніколи не отримаю відповідей.
Чи відали ми, що чинимо, охрестивши Тінь Тінню? Чи не накликали ми на нього цей уділ: вічно блукати, будучи приклеєним до чужої плоті, вічно мовчати? Інші знайомі мені привиди доволі балакучі. Тільки Тінь завжди мовчить.
На Перехресті, на дивані, — одоробало Габі. Ноги розсунуті, спідниця чи то є, чи то нема. Навкруги юрмляться любителі інтимностей та з цікавістю зазирають. Габі розважається, лупцюючи їх сумкою, і сором’язливо верещить, але свого краєвиду не прикриває. Щойно побачили Птаха — мовчання та відсахування. Я проходжу в тиші — й відношу її з собою; тишу, буряковіння щік і мерзенне відчуття своєї причетності до того, що відбувається. Суворий дід, який застав онучку за неподобством. Це жахливо. І смішно водночас.
Знайома мелодія, зіткавши себе з повітря, вабить за собою. Уповільнюю ходу. Отвір до Кавника. Солодко плаче гітара. Втискаючись у кахлі стін, в екстазі звиваються Щури. Сміттясто-пістряві голови. Стільці на тоненьких ніжках усі забиті, але мій, як завжди, — вільний, і на два місця навкруги — пустка, й лише Валет, менестрель нашого дитинства, сидить упритул до неї, з носом у струнах.