Вечір, і знову падає сніг.
Кицьки й ворона випробовують одне одного на пильність. Горбач з односторонніми кісками втихомирює їх флейтою. Лері пудрить прищі, затягується поясом до побуряковіння й утікає шукати пригод. Лорд від’їжджає відразу після нього. Чомусь сьогодні ніхто не поїхав грати у сніжки. Я сиджу на підвіконні й чекаю, але внизу нікого нема. Порожньо та похмуро. Розглядаю морозяні візерунки на шибах і знаходжу в них себе, десять разів повтореного: на Мустангу та без Мустанга, кошлатого й причесаного, і навіть у новій жилетці; я прошкрябую для цього кришталевого себе маленьке, завбільшки з ніготь, віконце, щоб йому легше жилося й веселіше дихалося. Сфінкс, наморщившись, дивиться на мене.
— Забобон, — кажу я йому. — Бачиш, там, серед візерунків, — теж я.
— Так, — погоджується він. — Там можна побачити все, що завгодно. Але ти мені краще ось що скажи. Малюючи на стелі дракона, ти випадково не зобразив на ньому пронизане стрілою серце? Суто машинально?
— Ні, — відповідаю я. — Такі банальності не в моєму дусі. Я тільки вставив йому око.
Повертається Лері. Усе ще вкрай розпашілий. Снує по кімнаті, зітхаючи, як неупокоєний привид.
— Я приведу її, — каже він нарешті. — Познайомитися. Вона вам сподобається. Класна дівчина, побачите.
Ми мовчимо. Лері чекає. Чомусь витріщається на Горбача.
— Ну, приводь, — каже Горбач. — Чого ти саме на мене так вирячився? Хіба це я тут головний лякальник?
— У нас із нею любов, — пояснює Лері. — Розумієш? Справжня. Ти не міг би побалакати з нею по-дружньому, коли вона прийде? Адже ми з тобою друзі.
Горбач дивиться на нього нажахано:
— Про що? Про що я повинен з нею балакати?
— Про в’язання, наприклад, — пожвавлюється Лері. — Вона такі светри плете, що ну. Не гірші, ніж твої, чесне слово.
Горбач скисає. Усім відомо, як він соромиться цього свого вміння. У тому числі — Лері. Але справжня любов, мабуть, не сприяє запам’ятовуванню всяких дрібниць.
— Чого не зробиш в ім’я дружби, — втішаю я Горбача, коли Лері знов утікає.
Куряка запитує, хто дівчина Лері. Дружно знизуємо плечима. Ніхто не знає. Ми знаємо тільки, що другої Габі в Домі нема. Зате тут водиться багато інших страшних істот, а від Логів нічого доброго чекати не варто, відтак ми трохи нервуємо, а бідака Горбач найбільше.
Трохи згодом Лері її приводить. Білявеньку тонконіжку на хистких каблучках. Вона ховається за спину Лері й звідти вирячується на нас, а він червоніє від задоволення, розтікаючись, наче томатна паста.
— Знайомтеся. Це Спиця. Вона плете шикарні светри. Дуже шикарні. Я сам бачив два останні. Вони просто нарозхват. Класно, так, Горбачу?
Горбач кидає на мене розпачливий погляд. Відкашлюється. Ледь чутно запитує, який номер спиць вона — Спиця — воліє використовувати.
Спиця, не розчувши як треба, жалісливо посміхається. Горбача потрібно рятувати. Дурня Лері також. І я включаюся.
— З візерунками чи без? — мене важко не розчути. — Які візерунки волієте? Косички? Горобині лапки? А, квіточки! Як це мило!
За півгодини я з’ясовую, що дівчина воліє бежевий колір, що вона народилася в листопаді під знаком Скорпіона, що любить чай, а не каву (на цьому місці Лері силоміць вливає в неї декілька чашок чаю), що легко обгорає на сонці, що готувати вміє тільки рисову кашу, що вона радше жайворонок, ніж сова, що трохи підфарбовує вії, але іншої косметики не визнає… Нарешті Лері її відводить, цілком задоволений, а я можу передихнути.
— Дякую, Табакі, — каже Горбач. — Довіку не забуду. З мене — що тільки побажаєш. Що зможу дістати.
— Дурниці! — відмахуюся. — Хоча розговорити її, відверто скажемо, було нелегкою справою.
Потім повертається Лорд. Розчервонілий і шаленоокий, приблизно як Лері. Білі ящірки по зеленому светрі, мокре волосся зачесане назад, щоб приховати залисинки. Я гризу горіхи. Сфінкс гойдається на тумбочці, подзеленькуючи всім, що там усередині. Лорд, дивний на вигляд, — що вже навіть стало звичним, але все-таки ще дивніший, ніж зазвичай, — заварює каву та змішує її з кока-колою, сипле туди подрібнені мигдаль і корицю, а потім витрушує в чашку вміст амулета зі шкаралупою василіска й випиває, не зморщившись.
Запитую, що з ним таке трапилося.
Лорд перемелює шкаралупу зубами і мовчить.
Наморщившись, спостерігаємо за тим, як Лорд дає раду своїй жахливій каві з усім, що він у неї накидав.
— Я занадто низько нахилився над вогнем, — озивається він нарешті. Усміхаючись, як маніяк.
Ми деякий час чекаємо, чи він, бува, не помре, а потім Куряка запитує, де він знайшов відкритий вогонь, щоб над ним нахилятися.