— Не збитошся, — механічно відповідає Русалка, думаючи про своє. — Погодувати котів?
— Не треба. Уже погодували. Усі ви дуже люб’язні, нічого не забуваєте, навіть порошинки з мене здуваєте. Ось тільки втікаєте — ледве що, то й відразу, не встигнеш моргнути — а вас і нема. Та я не скаржуся, мені багато не треба. Можу сидіти весь день сама. Кому, властиво, приємна моя компанія? Є цікавіші заняття, ніж балакати з якимсь оцупком.
— Ш-ш, — Русалка, заплющивши очі, притискає палець до губ. — Припини. Будь ласка.
І не давши Котоледі змоги відреагувати на ці слова, вислизає з кімнати.
Останнім часом спілкування з Котоледі перетворилося на тортури. Нескінченний терор з нікчемними спробами опору. Руда чинить опір успішніше. Щуряка ні на що таке не зважає. Русалка заздрить обом.
Вона проходить по заваленому матрацами коридору й завертає до першого-ліпшого класу. Сідає на свіжовимиту підлогу, знімає з плеча наплічник і вивертає його навиворіт, висипавши вміст. Потім повільно, одна за одною, складає речі назад. На підлозі залишається купка предметів, які їй не належать. Русалка лягає, підперши рукою підборіддя, й дивиться на них. Замшевий футляр для люльки. Разочок намиста з горіхових шкаралупок. Монета з діркою. Всохла лимонна шкуринка. Ґудзик. Зіжмаканий підгузок зі слідами яєчного жовтка. Шкіряний ремінець-наголовник. Медіатор. Дещо з того вона вкрала сама, дещо принесли всюдисущі діточки Котоледі. Тільки намисто й монета потрапили до неї чесним шляхом. Русалка розглядає свою здобич — то присуває одні предмети до інших, то відсуває їх; потім, піднявшись, витягує з-під сорочки мішок для спортивних тапочок. По одному складає в мішок усі предмети, гріючи кожен із них у долоні, дихаючи на нього, нашіптуючи нечутні слова, аж поки на підлозі не залишається тільки потерть, що накопичилася на дні наплічника з незапам’ятних часів, — волосинки, крихти, недогризки ниток. Потерть вона здуває. Підводиться й підходить до вікна. Там, стоячи спиною до дверей, витягує з кишені найголовніше — маленький зашитий мішечок на шворці, кисет, прикрашений намистинами. Його вона вкрала в класі четвертої з шухляди столу. Це наймагічніший предмет з усіх, що їй доводилося тримати в руках. Вона виймає з кишені жилетки манікюрні ножиці й обережно його розпорює. Тепер мішечок відкритий, але Русалка в нього не заглядає. Вона виймає з іншої кишені хустинку з локоном свого довгого волосся, скручує локон вісімкою, і, перев’язавши ниткою, опускає в кисет. Потім повільно й ретельно зашиває, так і не подивившись, що ж там було всередині. Кисет заховано в кишеню, все інше — в мішок для взуття. Затягнувши його зав’язки, Русалка довго стоїть, примружившись. Вона страшенно втомилася. Напевно, це можна вважати добрим знаком. Підтвердженням того, що вона здійснила щось дійсно важке. Так необхідно думати, інакше можна розплакатися.
У порожньому класі дуже чисто. Ніхто не стягує сюди матраци, не зберігає тут свої речі, не заходить покопирсатися в книжкових шафах. Їх попередили, що класні кімнати замикатимуть, якщо вони почнуть захаращувати їх, і дівчата з невластивою їм педантичністю взагалі перестали туди заходити. Їм вистачає коридора та спалень. У класах лише витирають пилюку, підливають квіти, часом провітрюють. Тепер, коли Русалка закінчила справу, заради якої прийшла, їй хочеться якнайскоріше піти. Вона вішає мішок для взуття через плече. Він буде при ній, хоч куди вона не піде. Можливо, це нічим не допоможе. Але так їй спокійніше. Так ніхто інший його не знайде і не зазирне всередину. А чужий амулет потрібно повернути на місце.
Вона виходить із класу, міркуючи, чи варто повертатися до Котоледі, але, ще думаючи над цим, уже йде в протилежний бік. Котоледі ображена. Можливо, їй стане легше, коли вона вивергатиме на когось довгий перелік своїх образ, але Русалці хочеться по змозі віддалити цей момент. Нехай це станеться перед сном. А ще краще — завтра.
У коридорі мало людей. Два матрацні завали зайняті, решта порожні, телевізор вимкнений. Багато хто ще гуляє в хлопчачому крилі. Проходячи повз блок вихователів, Русалка за звичкою намагається зробитися якомога непомітнішою, але їй це не вдається. Довгошия Голубонька, яка сидить у кріслі, встановленому безпосередньо в дверному отворі, гукає її:
— Е, дитинко, зажди…
Русалка зупиняється, зачаївшись під волоссям.
— Ходи сюди. Я саме збиралася з тобою поговорити, — Голубонька вибралася з крісла й відсуває його вглиб кімнати, звільняючи прохід. Русалка заходить.
На крихітному столику, заваленому пакетами з їжею, шипить кавоварка. Тричі на день кімната вихователів змінює свій вигляд. У години чергувань Хресної тут панує гнітюча чистота. Ні порошинки, ні смітинки, жодного зайвого предмета. Хресна тут не їсть, не читає журналів і не п’є кави. «І, звичайно, не накладає макіяж», — думає Русалка, помітивши два олівці для повік у тарілочці з арахісом. Два патрони — чорний та коричневий — і клаптик замазаної тушшю вати. «А потім вона цей арахіс згризе», — з несподіваною відразою думає Русалка. У години Голубоньки в кімнаті вихователів панує цілковитий безлад, і дівчат дивує тільки те, як швидко Хресній вдається його ліквідовувати, щойно вона переступає через поріг.