Голубонька висмикує з розетки шнур кавоварки та скидає з другого крісла стосик журналів.
— Сідай сюди. Розмова буде довгою.
Русалка слухняно сідає на краєчок крісла. Голубонька, розташувавшись навпроти, виймає сигарети. Скосивши погляд на її туфлі з золотистими носачками, Русалка ховає ноги в приношених кедах під крісло.
— Ти тепер ходиш до хлопчиків, — Голубонька випускає із заокруглених губів цівку диму. — Не сперечайся, я знаю, що це так.
Русалка, яка навіть не збиралася сперечатися, відстежує, як дим возноситься й тане на тлі закіптюженої стелі. Потім переводить погляд на Голубоньку.
— Так, — каже вона. — Я ходжу туди.
— А чи не вважаєш ти, що, можливо, тобі не треба було б цього робити?
Русалка думає про Котоледі. Чи не поскаржилася вона, що її надовго залишають саму?
— Ні. Не вважаю.
— Багато дівчаток завели собі там приятелів. Думаю, ти про це знаєш?
— Знаю, — киває Русалка. — Тільки це зовсім інакше називається.
— Несуттєво, — Голубонька кидає на неї невдоволений погляд з-під сріблястої гривки. — Несуттєво, як це називається. Суттєво, чим вони займаються. А ще суттєвіше, чим ці заняття для них можуть закінчитися. Ти ж розумієш, про що я, голубонько? Я вважаю, не варто копіювати інших тільки тому, що тобі не хочеться виділятися. Наприклад, якщо дівчинка не схильна до певного стилю поведінки. Чи якщо їй не хочеться, щоб її вважали недозрілою. Ти зі мною згодна?
Русалка супить брови:
— Ні. Ви це про мене кажете? Звідки ви знаєте, до чого я схильна, а до чого ні?
— Дозволь мені судити, — солодко посміхається Голубонька. Я-твоя-вихователька-ніколи-не-сперечайся-зі-мною-дурепо! — Дозволь мені судити, хто до чого схильний у цьому закладі, голубонько. Адже я тут працюю чимало років. У тебе там є симпатія? У сусідньому коридорі.
Русалка сміється. «Симпатія»! Так могла б висловитися чия-небудь прапрабаба. «Кавалер». «Дружок». Збожеволіти! «Симпатія» — це що завгодно, тільки не Сфінкс. Вона уявляє, яке в нього було б лице, якби йому хто-небудь сказав, що він її симпатія, — і корчиться від сміху, не в змозі стриматися, попри те, що обурення на обличчі Голубоньки поступово переходить у неприховану лють.
— У мене там немає коханця, — каже Русалка, переставши сміятися. — Але скоро буде. Я постараюся, щоб той, кого ви обізвали «симпатією», ним став. Він іще не знає про це, але скоро дізнається.
— Ох, ти ж!.. — Голубонька чавить недопалок об край столу. — Ти хоч розумієш, про що говориш, дурепо?! Не встигла вилізти з пелюшок, а туди ж — коханця їй! Ти ще занадто мала, а твоєму кандидатові в коханці голову треба відірвати, якщо він цього не розуміє! Саме так я і зроблю, цієї ж миті! Як його звати, цього ідіота?
Русалка мовчить. Вона мене не розчула, чи що? Їй раптом стає сумно. Як хороше було б сидіти тут, вислуховуючи лайку Голубоньки, якби все це було правдою. Як їй було б тоді спокійно та байдуже. І це, і буркотіння Котоледі… Але чому б і не уявити, що так і є? Якщо вона не вірить у власні чари, хіба вони зможуть подіяти на інших?
— Сфінкс, — каже вона з моторошною сміливістю. — Це Сфінкс. Він іще не знає, що я вибрала його. Тому дуже здивується, якщо ви підете відривати йому голову.
Вона зі зловтіхою зауважує подив Голубоньки та пригасання її бойового запалу.
— Сфінкс, — повторює та, прикусивши перламутровий ніготь. — Ось чого б навіть не подумала… Дивний у тебе, одначе, смак, любонько. Ти серйозно збираєшся задурити йому голову? Я на твоєму місці пошукала б іншого об’єкта…
— Що ви маєте на увазі? — запитує Русалка чужим, нехорошим голосом.
— Безрукий, лисий... — Голубонька загинає пазуристі пальці, перераховуючи. — Ще й переніс хтозна-яке захворювання, що його так і не вдалося діагностувати. Виглядає на всі двадцять п’ять. Ні, категорично… На твоєму місці я пошукала б когось трохи кращого.
— Не думаю, — відповідає Русалка повільно, — що ви на цьому хоч трохи розумієтеся.