— На чому? — супиться Голубонька.
— На любові, — відповідає Русалка. — Не думаю, що ви знаєте, що це таке.
Очі Голубоньки стають зовсім наче щілинки:
— Як ти зі мною розмовляєш, дитинко?! Чи не занадто нахабно?
— Не занадто. І я вам не дитинка.
Голубонька підхоплюється з наміром дати їй ляпаса, але Русалка підхоплюється прудкіше, відбігає та відгороджується від неї кріслом.
— Тільки спробуйте!
— І що буде? — цікавиться Голубонька, шарпаючи крісло на себе. — Та за твоє нахабство тебе варто було б відлупцювати до крові, падлюко ти така!
Русалка щосили штовхає крісло на виховательку й вискакує за двері. Тут вона зупиняється, впевнена, що Голубонька не стане втілювати свої погрози на очах у всіх.
— Чому? — запитує вона. — Чому ви покликали мене? Чому не Руду? Вона ходить на той бік частіше, а старша від мене всього лише на місяць. Але їй ви ніколи нічого не скажете! Зі мною простіше! Мене ви зневажаєте, чи не так?
Голубонька, все ще відгороджена кріслом, дивиться на неї запекло, як дикий кінь, що рветься із загороди.
— Дурепо! — промовляє вона гучним шепотом. — Забирайся! Йди, роби, що хочеш і з ким захочеш! Я бажала тобі добра!
— Ви милувалися собою! — вигукує Русалка, втікаючи. — Вас тільки це насправді цікавить!
Вона біжить по коридору, відчуваючи лють виховательки як щось вогненне, що гарячою хвилею шмагонуло її по спині. З найближчого матрацного будиночка їй привітально махають руками. Вона не зупиняється.
На сходах весела компанія Логів у чорній шкірі ганяє іграшковий автомобільчик на батарейках. Із ними — Спиця. Побачивши Русалку, кругловидий Пухир розпливається в усмішці.
— Егей, ти щаслива? — кричить він.
— Якраз ось зараз?
— Ні, взагалі. Тобі щастить чи не щастить? Тобто що частіше?
— Не знаю, — засмучено відповідає Русалка. — Сама хочу про це дізнатися.
— Навряд чи вона підходить, щоб стати талісманом, — каже Спиця, яка сидить навпочіпки. — Якщо вона сама не знає. Щасливі — вони зазвичай знають, що щасливі.
— Але нізащо не зізнаються, щоб не зурочити, — сперечається Пухир, не втрачаючи надії.
Спиця вбрана в чорну косуху, як і в усіх Логів. Тільки замість джинсів на ній коротка ситцева сукня в квіточку, яка залишає на видноті тоненькі ноги-патички. Мабуть, вона таки перестала їх соромитися. Вигляд вона має незрівнянно щасливіший, ніж раніше, і Русалці стає цікаво, чому вихователям так не подобається дружба дівчат із хлопцями, адже ж і Спиця перетворилася на щось цілком симпатичне й безкомплексне. Логи відвертаються від Русалки й дивляться на облуплений автомобільчик, що з дзижчанням перетинає майданчик. Русалка теж дивиться. Не додзижчавши до стіни, машинка врізається в поручні сходів і перевертається. Логи зі свистом підхоплюються.
— Чия була ставка? Який козел його розганяв? Москіте, твої руки звідки ростуть?
Русалка непомітно відходить.
Вона бреде по хлопчачому коридору. Дуже повільно. Зараз вона пройде біля четвертої. Потім дійде до Перехрестя, посидить там на дивані й повернеться. Ще раз біля четвертої. Може, потім вона ще раз повторить цей маршрут, а може, ні. Потрібно бути впевненою, що ніхто не застане її в класі, що їй не забракне часу, щоб повернути вкрадений амулет і вийти непоміченою. Інакше все не матиме сенсу. І вона йде, шаріючись та гарнішаючи з кожним кроком. Вплетені у волосся дзвіночки тихо подзенькують. Скоро вона дізнається, чи може працювати талісманом.
Василіски
Що в василіску залишається незмінним, то це смертоносна дія його погляду й отрути.
Щуряка сидить у пречудовому кріслі, що нагадує гіпопотама. Чорна шкіра гіпопотама блищить. Він такий затишний, що вона цілком розслабилася в його обіймах, по суті, задрімала. Тільки перекинута через підлокітник нога не перестає розгойдуватися. На нозі — прекрасний черевик із чорної шкіри, важкий, як танк. Він гармоніює і з кріслом, і з куценькою жилеткою Щуряки, бо це також шкіра, і також блищить; усе як належить.
Ось тільки цей черевик шалено дратує ПРІПа. Він очей з нього не зводить. «Цікаво, чому? — думає Щуряка. — Чим він його так доймає? Своїми розмірами — чи тим, що весь час хилитається?»
Під час своїх попередніх візитів ПРІП так само вирячувався на її тату. Хоча, здавалося б, час уже звикнути. Татуюванню цьому — понад два роки; відколи Щуряка його зробила, вона не носить вбрання з рукавами, бо такого ховати не можна. Витатуйована Щуряка — як жива, іноді навіть свербить. За це, а ще щоб у неї було окреме ім’я й не виникало плутанини, господиня прозвала її Вошивою.