Тепер, за кожним разом з огидою дивлячись на свою дочку, ПРІП натикається на оскал Вошивої. І це тільки справедливо, бо сама Щуряка ніколи на нього не дивиться. Тільки через бірки-дзеркальця, що висять у неї на шиї. Вона бачить його фрагментами так давно, що вже не може уявити собі інакше, а не через відображення. Не може уявити собі його цілого. Та й бажання такого не має.
— Мені набридла ця твоя нескінченна відсутність, — повідомляє ПРІП. — Твої постійні втечі! Ти дограєшся до того, що тебе виключать!
Щуряка скоса зиркає на бірки. У них підстрибують рожеві плями щік і кирпата кабаняча рийка. Більше нічого не видно. А потім ПРІП узагалі вискакує з бірок і вибрикує на волі, тупаючи та завиваючи, як оскаженіла банші.
— Забери-з-моїх-очей-цей-огидний-черевик-і-сядь-як-належить-у-присутності-батька!
Щуряка прибирає ногу з підлокітника.
— Перестань кричати, — просить вона. — Тримай себе в руках.
ПРІП — що розшифровується як Предок і Породун — контролювати свої емоції не в змозі, й Щуряка з зітханням заплющує очі, очікуючи, поки проминуть відведені для візитів сорок хвилин. Добре ще, що крісло таке зручне.
— ...ніяких інтересів у житті! Провадиш інертне існування! Дивуюся, як ти взагалі навчилася говорити! Ймовірно, тільки для того, щоби вивергати з себе всяку гидоту!
— Відкрий очі, дівчинко, адже з тобою батько розмовляє, — тужливо бекає Вівця в неї над вухом.
Щуряка неохоче розплющує очі.
— Розмовляє? Зі мною?
Вівця тільки жалісливо зітхає.
Щуряка бере щонайбільшу бірку й ловить у неї відображення ошаленілого ПРІПа. Тепер він — маленький, червоний — майже цілком уміщається між її великим і вказівним пальцями. Він лисніє. Невже він ніколи не стулить рота?
— …роздобуваєш цей потворний одяг та взуття і вкриваєш своє тіло зображеннями відразливих і повних скверни тварюк, невже ти думаєш, що повинна щось вимудровувати, щоб виглядати ще потворнішою, ніж ти є…
Щуряка накриває отчий лик пальцем і здавлює його, але голос продовжує звучати:
— …якимись брязкалами. І будь ласкава дивитися на мене, коли я з тобою…
Вона затискає бірки в кулаці, всі чотири, але ПРІП продовжує пищати, лоскочучи їй долоню, і прудко перескакує на ґудзики жилетки. Щуряка нажахана. Вона ціла всіяна ПРІПами, ПРІПи розповзлися по кнопках, по пряжках, по металевих носаках її черевиків, вони ковзають по блискучих підлокітниках крісла; все довкола — в ПРІПах, які волають, розмножуючись зі страхітливою швидкістю:
— Потворність твоєї душі відбивається у тебе на обличчі! Кожною своєю порою ти тхнеш! Тхнеш!
Вона схоплюється й починає обтрушуватися.
— Тхнеш! Тхнеш! — верещать ПРІПи, обсипаючись із неї та розкочуючись по паркету.
— Ай! — звискує найпервинніший ПРІП, від якого походять усі решта, і теж відскакує якомога далі. Цього їй не видно, але добре чутно. Найпервинніший ПРІП важкуватий, і в нього нікудишня маневреність.
Щуряка розглядає себе. Прискіпливо вивчає кожен ґудзик. Руки тремтять з переляку. У протилежному кінці кімнати ПРІП намагається переконати Вівцю, що його дочка одержима бісами.
— Заспокойтеся, будь ласка, — просить Вівця єлейно. — Дівчинка просто перенервувала. Вона у вас така вразлива!
ПРІП п’є воду з карафки. Він здивований. Чи дійсно Вівця настільки дурна, як здається? ПРІП схиляється до думки, що його розігрують.
— З мене досить! — вигукує він. — Я витратив на неї силу-силенну часу, забравши його в інших дітей. Між іншим, їх у мене шестеро. Шестеро! — повторює він значущо.
Вівця, похопившись, охає та ахає.
ПРІПові це приємно. Щуряка знає, що він підняв очі до стелі. Немов усі шестеро чад упали йому на голову звідкись звідтіля, без жодної його в тому участі.
— Натягував би презерватив, коли зовсім не сила терпіти, — зауважує вона. — Може, тоді й дітей було б менше.
ПРІП втрачає дар мови. Таке з ним трапляється тільки коли він спить. І йому це вкрай некорисно, коли він не спить, і навіть майже смертельно, тому що аж надто незвично.
— Та що ж це таке! — обурюється Вівця. — І не соромно тобі? Давай-но, йди звідси, поки твій батько остаточно не розпереживався.
ПРІП здобувається на голос і починає кричати, як він розпереживався. Так розпереживався, що далі нікуди. Дай йому бог дожити до повернення додому, бо він відчуває наближення інфаркту.