Вівця виштовхує Щуряку за двері й поспішає на допомогу до вмираючого ПРІПа. У ситцевій квітчастій сукенці вона нагадує подушечку для шпильок. Дуже стривожену, але настільки нешкідливу, що Щуряка навіть дозволяє собі на неї дивитися.
Вона йде. У приймальні, звичайно, дуже хороші крісла, але краще вже сидіти на цвяхах. До наступного візиту ПРІПа залишився рівно тиждень, і Щуряка знає, що ПРІП його нізащо не пропустить. Він обожнює її відвідувати. Це, напевно, його найулюбленіше заняття. Щуряка піднімається сходами, не відриваючи очей від своїх неодноразово скривджених і зневажених черевиків. Вона завжди дивиться під ноги, куди б не йшла, — так можна бути впевненою, що тебе не занесе кудись, де тобі не хочеться бути. В усіх свої проблеми. У неї — ця. Інші діви Дому вважають за краще скрізь тягати за собою матраци, як равлики тягають свої хатинки. Чи матраци додаються до них, чи то вони до матраців — не розбереш, але, видно, їм так спокійніше — перебувати на чомусь знайомому, просяклому власним запахом. Віднедавна декілька таких матраців-самольотів повсякчас можна застати на Перехресті.
Щуряка сідає на край одного з матраців, протиснувшись між ним і диваном. Черевикам бракує місця, тому вона запихає їх під диван.
— Дивись не зламайся, коли будеш вставати, — радить Пугач із шостої. — Людське тіло недосконале.
На матраці доволі багатолюдно. Щуряку це дивує. Хазяйки матраців завжди розцінювали їх як еквівалент ліжка й пускали підсісти до себе далеко не кожного. Тепер усе не так. На кожному сидять по п’ятеро-шестеро, хазяйки збуджені аж до істерики — хихотять, соваються, закочують очі. Для них це майже груповуха. Хлопці, не розуміючи, в чому річ, вловлюють ці флюїди — і також втрачають голову.
Серед людей, які притискаються одне до одного й пристрасно сапають, Щуряка здається собі безтілесною та невидимою. Вони грають у слова. Вгадавши чергове слово, з перебільшеним захватом аплодують, обнімаються та цілуються. Бірки Щуряки запотівають.
Слон, який сидить перед нею на дивані, виймає з рота гумового жирафа і, намагаючись плескати разом з усіма, упускає його їй на коліна. Дуже обслиненого й пожованого жирафа.
Щуряка, не дивлячись, простягає йому іграшку. Слон не бере. Ховає обличчя на плечі в Коня і тихенько пхинькає. Кінь бере жирафа, каже Щуряці «дякую», а Слонові: «Ай-ай-ай, чого це ти розпхинькався, наче маленький?» Потім він задоволено пояснює всім навкруги, що Слон страшенно боїться Щуряки.
— Адже боїшся, Слонику? Не потрібно боятися тітку. Вона хороша.
— Страшна, — бурмоче Слон, ховаючи лице на плечі в Коня так, що той мало не падає з дивана.
Дівчатка на матраці здушено хихотять. До їхніх веселощів приєднується Пугач. Загадують нове слово.
— У неї ножики на пальцях… гострі ножики, — шепоче Слон ледь чутно. — Тільки їх не видно.
Щуряка встає і простягає до нього руки.
— Дивися сам, немає ніяких ножиків. Де б вони помістилися — твої ножики?
У бірках відображається тільки вона сама. У перевернутому вигляді. Гривка закриває ліве око, губи сумно кривляться.
Слон щосили мружиться, щоб не бачити страшних ножів, що їх йому так наполегливо пропонують порозглядати.
Щуряці цікаво, що він насправді бачить, дивлячись на неї. На жаль, Слон нічого не може до пуття пояснити. Але якби міг, не був би Слоном, тобто нічого не бачив би.
Лівий матрац не вгадав слова. Правий матрац тріумфує. Пугач з Бедуїнкою цілуються взасос. Щуряка дивиться на них із великою цікавістю. Невже це приємно? Вилизувати чужий рот язиком? А якби в одного з них був нежить, вони б так змогли? Чи з нежитем не цілуються? Бедуїнка, задихнувшись, відкинулася на згорнуту валиком куртку, вона витирає рот і виймає з кишені жакетки пачку печива.
— Пожуємо?
— О так! — пристрасно відповідає Пугач, дивлячись зовсім не на печиво.
Бедуїнка зітхає, розриваючи пакет.
Щуряка йде.
У коридорі набагато тихіше, ніж на Перехресті. І майже нікого немає. Тільки Рудий зачаївся біля дверей другої, немовби підстерігаючи когось.
— Привіт, — каже він Щуряці. — Ти куди?
— До себе, — знизує плечима вона. — А що?
— Нічого. Виглядаєш якось не дуже. Може, зайдеш у гості? У мене чудовий лікер. Здається, тобі не завадить випити.
Поки Щуряка думає, чи хочеться їй пити в компанії Рудого, її заштовхують у другу. Зайшовши, вона відразу перечіпається об те, що в Щурнику називають столом.
Рудий розсуває спальні мішки, які затуляють огляд: ляскає по них, і вони від’їжджають по шнурках, до яких підвішені, наче здерті шкури. З єдиного, який лежить на підлозі, долинає хропіння. Страшенно смердить чиїмись шкарпетками.