— Точно, — замислено погоджується Щуряка. — Вони нетутешні. Але й не зовнішні.
Якийсь час вони мовчать. Рудий наповнює для Щуряки ще один ковпачок.
— Слухай, — каже він із робленим пожвавленням, — кажуть, Лорд запав на Руду? Просто смертельно запав. Це правда?
Рука Щуряки звично тягнеться до бірок. Вона дивиться на них, але не перевертає. Однаково зрозуміло, що Рудий нарешті заговорив про те, що його по-справжньому хвилює.
— Звідки я можу знати? — огризається Щуряка. — Я щойно повернулася. Сам у неї запитай.
— Її бісять такі питання, — тоскно зізнається Рудий.
— Значить, і зі мною нема чого це обговорювати...
Очі Щуряки стають злими, але Рудий нічого не помічає. Він вовтузиться з маніркою. Загвинтивши ковпачок, піднімає голову, і навіть у вибалушених скельцях його окулярів прочитується тривога.
— Розумієш, — каже він. — Я за неї переживаю. Вона мені як сестра. Я за неї, так би мовити, відповідаю. Сам перед собою. Вона давно закохана в Сліпого, мало не з десяти років. А Сліпий… Я ж то знаю… Йому на все начхати. Він ні до одної дівчини залицятися не стане. Полізе до нього сама — от і чудово. Він такий. Йому все одно з ким. І якщо Лорд заманить її в четверту, вони ж увесь час будуть поруч. Вона та Сліпий. Ось що мене турбує. Для Сліпого це іграшки, а для неї — ні.
— Ясно, — зітхає Щуряка. — А я тут до чого? Від мене ти чого хочеш?
Рудий запобігливо усміхається.
— Ну… Чи не могла б ти... Розумієш… Також туди проникнути. У четверту. Ти ж дівчина. До того ж симпатична…
Щуряка примружується:
— І що? Припильнувати там за Рудою, щоб вона не лізла до Сліпого, чи що?
— Ні. Я не це мав на увазі. Просто... Якби ти зобразила, що закохалася в нього… Серйозно, по-справжньому… Вона б тоді відразу викинула його з голови, розумієш? Навіть і близько не підійшла би.
Щуряка мигцем дивиться на Вошиву, яка розпласталася на її передпліччі, й підводиться. Рудий теж підхоплюється. На ньому дурнуваті фіолетові штани зі шкіряними сердечками на колінах, біла, розстебнута до пупа, сорочка та краватка-метелик. Виглядає він, як клоун, хоча лице у нього серйозне й навіть перелякане.
— Не йди, будь ласка! Я не хотів тебе образити, чесно! Якщо хочеш, вважай, що я пожартував.
— А ти пожартував?
Рудий мовчить.
Щуряка дивиться на нього, замислено покусуючи губу.
— Знаєш, — каже вона нарешті. — Мало я зустрічала в житті таких сволот, як ти. Таких відвертих. Я, значить, там зображуватиму підстилку для Сліпого, щоби Руда на нього не зазіхнула та щоб ти тут спав спокійно, адже тоді з твоєю улюбленою сестричкою нічого не станеться, так? Сліпому буде по барабану, чи я це, чи Довга Габі, аби тільки було в кого застромлювати свій кінець, а мені доведеться радіти, що я беру участь у такій важливій справі. Рятую від Сліпого Руду. Ми все це уявили, а тепер давай вважати, що ти пожартував.
Рудий стоїть похнюплений, длубаючи носаком кеда брудний паркет.
Щуряка посміхається.
— Ти все робиш неправильно. Теж мені, звідник. Треба було розповісти, який Сліпий класний хлопець і як він за мною сохне. Як він тобі ридав на грудях, що без мене йому життя немиле. Може, тоді спрацювало б.
— Так? — дивується Рудий.
— Ні! — пирхає Щуряка. — Але принаймні виглядало б якось пристойніше.
Рудий знову зіщулюється.
— Я одного зрозуміти не можу, — замислено каже Щуряка. — Це ж якраз ти затіяв цей новий Закон. Ти ж бо сам заварив усю цю кашу, так?
Рудий киває:
— Ну, я. Тоді мені здавалося, що я все добре обдумав. А вийшла дурня. Сфінкс пригрозив, що якщо Габі до них іще раз носа поткне, то він мені голову відірве. А так було б добре…
Його перериває гучний дзвінок на обід. Хтось, хто лежить у спальному мішку, починає вовтузитися.
— Тепер потрібно її терміново кимось замінити. Другої Габі в нас немає, то нехай буде Щуряка.
Рудий піднімає голову.
Блискуча чорна гривка навскіс перекреслює обличчя Щуряки, повністю закриваючи ліве око. Якби не ця гривка, було б видно, що брови її змикаються над переніссям, утворюючи суцільну лінію. Вони здаються набагато густішими від того, що шкіра в неї ніжна, немов у маленької дитини, — майже прозора. Рудий ковтає слину.
— Пробач, — каже він. — Я не думав, що це так прозвучить. Хочеш, вріж мені, я заслужив.
— Обід, так? Обід? — зі спального мішка витикається голова, потім її хазяїн з’являється весь. Москіт. Кістлявий, у смугастих трусах, він неуважно шкребе живіт і витріщається на Щуряку заплилими очицями.
— Усе вийшло так бридко просто тому, що я говорив чесно, — Рудий озирається на Москіта. — Тому що казав, що думав, розумієш? Але я це зовсім не так уявляв, як ти описуєш! Я думав, що тобі було б неважко... Але якщо ти так це сприймаєш… Тоді, звичайно... Нема мови... Я, власне, і не сподівався, що така дівчина, як ти...