Руда дівчина в майці, яка зсунулася з плеча, сідає на матрац, вдивляючись у темряву.
— Що це?! Е?! Йди! Йди звідси!
Лорд здригається на ліжку й ловить повітря ротом.
Навколо перекидаються, бурчать і зітхають. Він завмирає. Я був там. Я дійсно там був! Долоня ще відчуває жорсткість вогненного волосся. Вище пояса він плавиться від жару, нижче — йому холодно. Може, в мандрах нічним Домом мій привид застудив собі ноги? Це боляче. Обличчя Лорда кривиться, він радий, що темрява приховує його гримаси.
Хропіння Чорного. У Лері — світло. У Македонського — світло. На підлозі на плитці закипає чайник. Комусь забаглося пити чай.
— Ну, ні! Подавишся! — голосно проказує Чорний між двома схрапуваннями. Це смішно, але ніхто не чує та не сміється. Мокрою спиною Лорд прилипає до матраца. Обличчя горить, а ноги — як лід. Так бувало і раніше, але сьогодні це розплата за оте дивне «щось», яке він дозволив собі вчинити. Хтось нагадує йому, що він таке. Півлюдини. З ногами мерця.
— Ні, — шепоче Лорд. — Я не буду про це думати!
І тут же уявляє свої ноги мертвими, синьо-білястого кольору. У плямах. І починає задихатися.
Сторожкі кроки.
Поруч сідає Македонський і просовує грілку під ковдру.
— Я чекав, щоб вода закипіла.
Лорд мовчить, поки гаряча грілка не розтоплює лід, і тоді до підошов доходить тепло, яке могло б обпалити руки.
— Дякую, — каже він тоді. — Я просто боягуз. Там занадто повільно тече кров. Ніби в русалчиному хвості.
— Не бійся, — каже Македонський.
І йде. Зелена лампа-світлячок біля його узголів’я гасне.
— Е, — лунає згори сонний голос Горбача. — Мені причулася пісня. Ви там співаєте, чи як?
Чорний перестає хропіти.
— Ні, — каже Лорд. — Ніхто не співає.
Те, що я зробив, зовсім не було піснею.
Він лежить тихо. Що він святкує з посмішкою на губах та грілкою під ногами — таємниця навіть для нього самого. У цю ніч він не засне. Він міг би втекти від безглуздого лежання у коридор — уже сам як сам, на колесах, — і там, при світлі свічок, у слизько-кахельному туалетному царстві потамовувати тугу в товаристві таких же безсонних, нескінченно скидаючи й прикуповуючи карту за картою. І в кожній дамі проступали б її риси, і йому захотілося б накрити їх долонею, сховати, доки інші не побачили того, що бачить він: вогонь її волосся під королівською діадемою, чорноту її очей на картонних утинках. «Що з тобою, Лорде?» — запитають його вкрадливі голоси, а він не знатиме, що відповісти. Тому він залишається. Лежить і дивиться в стелю. Краще вже так — бути зачарованим, виплоджувати цікавих привидів… Він лежить і святкує свою примарну зустріч.
М’яке щось пружинисто вискакує йому на живіт і вмощується, обмотавши лапи хвостом. Кішка. Лорд не жене її, хоча розуміє, що це не Мона. Це чужий кіт. Пальці Лорда занурюються в його шерсть, пухнасту, мов у болонки.
— Ти звідки? — запитує він.
Кіт мовчить, як і личить безсловесній тварині. Зате з тихим схлипом прокидається Шакал. Волосся стирчить дикобразячими голками, немов уві сні його вдарило струмом. Дивиться безтямно. Поступово погляд стає ясним і спалахує цікавістю.
— Ага, ти не спиш, — каже він. Дивиться на коліна Лорда. — Що це з Моною? З чого це вона так припухла?
— Це не Мона, — відповідає Лорд, неуважно усміхаючись. — Це зовсім не Мона.
Табакі
Він старанно зібрав й спакував те майно
В сорок дві іменні куті скрині…
Уранці на нас чекає сюрприз. Повернення з зовнішності Літуна з замовленнями. Украй рідкісна подія. Щуряка приходить перед першим уроком з чорною дорожньою сумкою через плече. Кладе її на вчительський стіл. Блискавка звискує. Вампіроподібна — чорна помада, біла пудра — Щуряка по одному витягує з сумки згортки та розкладає їх на столі. Лері вихоплює із загальної купи той пакет, котрий явно з диском, і втікає. Я беру важку коробку, перев’язану рожевою стрічкою. Далі нічого не бачу й не чую, поки не розправляюся зі стрічкою та з обгорткою і не зазираю всередину. Божественний аромат! Шоколадні спинки блищать акуратними рядочками. Кожна паляничка в окремому гофрованому гніздечку, на власній підстилці, згори все прикрито делікатним папером. Піднімаю його, торкаю одну зі спинок, облизую палець. Потім перераховую, скільки їх усього. Два поверхи, в кожному рядочку по чотири палянички, і рядів також чотири. Усього, значить, паляничок тридцять дві. Закриваю коробку й ховаю в стіл. Стрічку заштовхую туди ж. Тепер можна подивитися, що там в інших.