Хлопчик і сам не знав, чому він так настрахався того першого дня, коли вони повернулися. Його розбудив шум їхньої присутності. Прокинувшись, він з подивом зрозумів, що Дім заповнений людьми, що тиші — спекотної, літньої тиші, до якої він встиг призвичаїтися за місяць, — більше немає. Дім скрипів, охкав і посвистував, грюкав дверима та дзвенів шибами, перегукувався сам із собою крізь стіни музичними уривками, вирував і кипів життям.
Він скинув простирадло та вибіг на балкон.
Подвір’я було заповнене людьми. Вони юрмилися довкола двох червоно-синіх автобусів, сміялися, палили сигарети й перетягували грубезні наплічники та сумки з місця на місце. Строкаті, засмаглі, гамірні, пропахлі морем. Гаряче небо пражило двір. Він дивився на них, присівши навпочіпки, втиснувшись чолом у пруття поручнів. Він хотів бути серед них, невидимою частиною дорослого, прекрасного життя, знемагав від бажання зійти вниз — і не зрушував з місця. Хтось мусив його одягнути. Надивившись, він повернувся до кімнати.
— Чуєш? — запитав Сліпий, який сидів на підлозі біля дверей. — Чуєш, як багато від них шуму?
Сліпий тримав його шорти. Хлопчик підбіг і встромив ноги в штанки — одну, тоді другу. Сліпий застібнув блискавку.
— Ти їх не любиш? — запитав хлопчик, спостерігаючи, як той шнурує його кеди.
— А за що? — Сліпий скинув його ногу з коліна й поклав на нього другу. — За що я їх мав би любити?
Він ледве дочекався жакетки й не дотерпів до гребінця. Світле волосся, яке відросло за літо, залишилося розпатланим.
— Усе, пусти! Я піду! — крикнув він і побіг, посковзуючись від нетерплячки. Коридор, сходи, перший поверх. Розчахнуті двері у двір підпирала смугаста валіза. Він вибіг на ґанок і розгублено завмер.
Скрізь були лиця. Чужі й гострі, наче леза ножів. Якісь аж загрозливі пронизливі голоси. І він перелякався. Це були зовсім не ті люди, до яких він так квапився. Вони були чорними від сонця, вони сміялися й ряхтіли квітчастими сорочками, одначе були абсолютно іншими.
Він сів на сходинці, не зводячи з них бірюзово-котячих очей. Дрижаки пробігли йому по хребту. «Ось вони які, — подумав він гірко. — Склеєні з кусочків. І я один із них. Такий самий. Або стану таким самим. Це як зоопарк. І огорожа — сітка з усіх боків».
Там був один у візку — білий, як мармурова статуя, сивий і виснажений, але й був інший — майже фіолетовий, розпухлий, як потопельник, і настільки ж страшний. Теж неходячий, оточений дівчатами, які штовхали його візок. Дівчата сміялися й жартували. Кожна з них мала ґандж — і вони також були склеєні. Він дивився на них, і йому хотілося плакати.
Висока чорноволоса дівчина в рожевій сорочці зупинилася поряд із ним.
— Новенький, — сказала вона, дивлячись на нього чарівничими очима, в яких райдужка зливалася чорнотою з зіницею.
— Так, — погодився він сумно.
— Ти вже маєш прізвисько?
Він покрутив головою.
— Тоді будеш Стрибунцем, — вона торкнула його за плече. — У тебе в ногах наче по пружинці заховано.
«Бачила, як я збігав сходами», — подумав він, червоніючи.
— Онде той, кого ти шукаєш, — вона показала в бік одного з автобусів.
Хлопчик подивився — й побачив, що там, коло чоловіка у чорній футболці та чорних штанах, стоїть Лось. Хлопчик зрадів і посміхнувся до дівчини.
— Дякую, — сказав він. — Ви вгадали, я якраз його шукав.
Вона стенула плечима:
— Неважко здогадатися. Усі мальки його шукають. А ти ще зовсім свіжий мальок. Не забудь своє прізвисько та свою «хресну». Я Відьма.
Вона піднялася на ґанок і ввійшла в Дім. Стрибунець дивився їй услід дуже уважно, але склеєних кусочків не побачив.
«Тепер у мене є прізвисько!» — подумав він і побіг до Лося.
Ласкава рука лягла йому на плече, він притулився до Лося й замуркотів від задоволення. Чоловік у чорному насмішкувато дивився на них з-під густих брів.
— Ще одне віддане серце, га, Лосю? Коли ти тільки встигаєш?
Лось спохмурнів, але промовчав.
— Жартую, — сказав чорний чоловік. — Просто жартую, старий, не сердься, — і відійшов від них.
— Хто це? — тихо запитав Стрибунець.
— Один із вихователів. Їздив з дітьми до санаторію, — неуважно відповів Лось. — Чорний Ральф. Чи інакше Р Перший.
— А що, є й інші — такі ж, як він? Другі, треті та четверті?
— Ні. Інших таких нема. Просто його чомусь так прозвали.
— Ідіотське обличчя, — сказав Стрибунець. — Я на його місці відпустив би бороду, щоб лиця не було видно.