Саара живе на болоті. Він — і жаби, які співають дзвінких пісень. Він теж співає (у місячні ночі), і пісні його прекрасні — це все, що він знає про себе самого. Кістки Саари просвічують крізь бліду його плоть, комарі не сідають на нього, знаючи, що він отруйний, губи його білі, й у пісні розтягуються на ціле обличчя, очі майже невидющі. Пальці терзають траву, він тремтить, ним струшує пісня, і він чекає. Пісня завжди приводить до нього всяких. Найдрібніших болото засмоктує, перш ніж вони встигають дійти.
У гроті, освітленому сяйвом трьох смолоскипів і трьох китайських ліхтариків, навколо ящика сидять шістнадцятеро Песиголових. Сімнадцятий — на ящику. Він виголошує промову, повільно обертаючи над головою білосніжну кістку. Сказане струменить, оминаючи гострі вуха, і витікає крізь дірку в стелі, линучи до мерехтливих зірок. Песиголові слухають і позіхають, клацливо викушуючи бліх.
— Ми сплутаємо метри з кілометрами, — шепоче один до іншого. — Це може мати глобальне значення? Як ти думаєш?
— Я бачу тільки місяць, — невлад відповідає сусід. — Кажуть, на патериці залишалася ще купа м’яса — до того, як він її собі пригріб.
Наймолодший, у мідному нашийнику, раптом починає вити, закинувши морду: «Смерть зрадникам! Смерть!» Його заспокоюють, кусаючи за боки.
Зблискує біла кістка, приковує погляди.
Перевертень виконує веселий танок на купі опалого листя, яку згребли для своїх оглядин птахи-тупотуни. Купа розповзається. Перевертень сміється. Не витримавши напруження, з-під гори листя вискакує миша і кидається геть, але перевертень наздоганяє її двома стрибками.
«Ура, ура, вкусимо мурашку!» — наспівує він, недбало закопуючи залишки своєї трапези. До нього долинає чийсь солодкий спів. Перевертень насторожується — і, не роздумуючи, кидається на голос. Стрілою мчить крізь ліс, але зупиняється, замочивши лапи у болотяній щербі. Гидливо їх обтрушує. Спів стає виразнішим. Він вабить у болото. Йти чи не йти? Прийнявши рішення, перевертень починає з тихим гарчанням катулятися по землі. Один переверт, другий — і він підводиться, випроставшись на повен людський зріст. Позіхає і, переступаючи з купини на купину, заглиблюється у болото. Нічні бабки вдаряються на льоту об його щоки. Спів стає солодшим, голоснішим і заповзятішим.
Мисливці покректують на бігу. Хвости наголовних пов’язок б’ють їх по спинах. Вони біжать вервечкою: один, другий, третій — біжать голосно, розполохуючи дичину. Вони так шумлять навмисно. Той, на кого полюють, злякається, відтак зрадить себе втечею. Тоді почнеться гонитва. Справжня, про яку вони мріяли дуже давно. І вони біжать, важко дихаючи, забризкуючи болотом чоботи. Взагалі-то їм теж трішечки страшно. Але дичина не повинна про це знати.
У наметі Стервожера Куряка нарешті перестає кашляти й давитися слиною, але не встигає порадіти з цього приводу, тому що майже одночасно щось трапляється з його зором. Навколишні предмети розпливаються й виходять з фокуса, а коли повертають собі форму, виявляється, що вони складаються з безлічі різнокольорових шматочків — як найдрібніша, яскрава мозаїка. Те ж відбувається з лицями тих, котрі сидять поруч. Усе роздрібнюється на мільярд частинок, що світяться. Вони мерехтять, перетікають одна в одну й гаснуть, а подекуди навіть обсипаються, оголюючи цілковиту порожнечу. Куряка усвідомлює, що зараз побачить, як вони обсипалися всі, та що він осягнув істинну суть буття, тож, напевно, жити йому залишилося недовго.
— Світ обсипається, — насилу вимовляє він.
У тих, котрі сидять поряд, це зауваження викликає дивну реакцію. Світляки, з яких складаються їхні лиця, починають скажено роїтися, передаючи якісь складні гримаси. А потім відбувається власне те, чого остерігався Куряка. Усе обсипається. Останнім — обличчя Табакі, залишивши дві чорнильні плями окулярів від сонця. Плями на мить повисають в абсолютній порожнечі — і майже відразу, не давши йому часу воістину збожеволіти, стрімко збирають навколо себе новий світ.