Дуже яскравий… Дуже сонячний… Дуже пахучий…
Сонце погладжує Куряку по спині, втискаючи його в землю. Це приємно. Хоча землі тут немає. Замість землі — сміття. Масне, воно розповзається під ногами. Чимось сміття страшенно притягує. Куряці хочеться в ньому порпатися, поринаючи в нові та нові запахи, відшарувавши їх один від одного, поки з-під їхньої товщі не спливе дещо абсолютно незвичайне. Але щось заважає йому віддатися цьому заняттю до останку. Напевно, чорні скельця, які ширяють у повітрі. Сонце перетворило їх на два суцільні виблиски, але, присунувшись упритул, Куряка бачить у них себе: пару чорних котів з білими грудками — по одному на скло. Від здивування він відкриває пащу та голосно волає. Його відображення теж беззвучно кричать.
— Онде він!
Один із мисливців перечіпається. З високого дерева, з переплетення гілок, на них дивиться хтось із палаючими очима.
— Онде він, тут! — штовхаючись, мисливці оточують дерево. — Підпалити? А може, спиляти? А може…
Той хтось шипить на них, перебираючи по корі пазуристими пальцями. Мисливці гамселять прикладами по стовбуру. Дерево скрипить. Один передає свою рушницю іншому і лізе стовбуром угору. Той, хто сидить серед гілок, шипить голосніше і плює в мисливця. Мисливець, лайнувшись, падає. Той, хто сидить на дереві, сміється і покашлює. Несподівано, переставши сміятися, він зісковзує з гілки у високу траву.
Мисливці з вереском кидаються услід. Миготить броньований панцир і вогненне волосся того, хто біжить.
— Лови! — кричать мисливці, гримкочучи чобітьми, розбризкуючи грязюку та збиваючи равликів із трави.
— Ату його! Хапай!
Найголосніше кричить той, кому пекучий плювок поцілив просто в око. Ліс здригається від їхніх криків.
Декого, хто все життя ховався в дуплі та ніколи не визирав назовні, стривожили шум і стусанина. Він закопується якомога глибше в потерть, яка встелила його притулок, і звідти паличкою з гачком на кінці притягує до себе пакети з їжею — один за одним. Кожен пакет — три шари шовковистого листя, слина, яка скріплює їх, а також їжа всередині — безцінний. Їх не можна кидати напризволяще. Тільки один, останній, він залишає на видноті й навіть присуває його до отвору дупла так, щоб непроханий гість, який би, пробравшись сюди, знайшов пакет, задовольнився малим та забрав його, більше нічого не винюхуючи.
Кривоніг встає і схвильовано підстрибує, вдивляючись у річку. «Нехай це не буде здохлий собака, будь ласка, будь ласка», — просить він, закидаючи свою сіть. Предмет важкий і довгий. Сапаючи та схлипуючи від напруження, Кривоніг тягне, поки не витягує його на берег цілком. Довго розглядає подарунок річки, потім підскакує з радісним криком. Спальний мішок! Чудовий спальний мішок. Зовсім цілий. Синій у жовті горохи. Кривоніг викручує з нього воду і тягне сушити в надійне місце.
Білогубий Саара доспівує пісню і чаїться в засідці. Босі ноги чалапають по болоті. Крок за кроком, ближче і ближче… Він витягає шию.
Людина. Бруднаво-білі брюки, бруднаво-білий светр. Довге волосся кольору сажі. Зовсім молодий. Не дитина, але й не дорослий. Підкравшись, Саара стрибає. Власний крик наздоганяє його в повітрі, перекрутившись, він безвільно падає перед здобиччю. Здобиччю? Ха!
Як це сумно — самому потрапляти в пастки. Саарі скрушно аж доти, поки перевертень не каже:
— Годі вже, не переживай аж так.
Тоді він перестає шкребти землю та сідає в центрі мандали, яку продряпав кігтями в піддатливій глині.
— Навіщо, — запитує він, — ти йдеш на приманку, ніби ти — проста здобич?
— Цікаво, — пояснює перевертень. — І красиво. Заспіваєш іще?
Саара мовчки лютує. Співати просто так? Не приманювати, не тужити? Ганьба на віки віків!
— Добре, — каже він. — Якщо спустишся до мене. І в обмін на що-небудь цінне.
— Згода, — перевертень підводиться. З його волосся скрапує коричневий бруд і стікає по плечах на світлі штани. Спина перевертня ніби пофарбована. І від нього вже тхне болотом.
— Пішли, — Саара задкує, протискуючись назадгузь у вузький отвір нори. — Це тут.
У мокрій від дихання Песиголових печері з китайськими ліхтариками, що розповзаються від спекоти, і з догораючими смолоскипами плямомордий пропонує зібранню:
— Затягнути на ньому нашийник ще на чотири дірки! Хто згодний?