Дон, який стоїть на атасі, свистом попереджає про небезпеку.
— Біжімо!
Соломон хапає Ґнота за рукав. У дверях туалету вони зіштовхуються з Ральфом.
Ральфові заважає ліхтарик, тому він встигає схопити тільки Ґнота. Мазнувши бритвою, Ґніт вивільняється. Чортихаючись, Ральф підбирає ліхтарик, що впав йому з рук, і освітлює туалет. Виламані двері кабінки. Кахлі в кривавих патьоках.
Спочатку були крики. Потім нізвідки взявся Р Перший з Грубим на руках, посадив його на підлогу, звелів міцно його тримати й побіг. Тепер Табакі й Куряка стережуть Грубого, а він тихо гуде, пускає слину та весь час силкується кудись поповзти.
— Щось трапилося, — шепоче Табакі. — Потрібно подивитися. А ти ж то куди виліз? Зовсім здурів? — він незадоволено щипає Грубого й обертається до Куряки. — Слухай, давай-но його посадимо на тебе. І ти його повезеш. Тільки тримати потрібно якомога міцніше. Щоб не впав.
— Краще на тебе. Не хочу я його тримати.
— На мене не можна. Я занадто ламкий.
Вони якось затягують Грубого до Куряки на коліна, після чого Табакі блискавично вшивається. Куряка намагається їхати за ним, але з Грубим на колінах це неможливо. Тримати його настільки незручно, що коли Грубий починає шарпатися, Куряка, до решти розлютившись, зіштовхує його на підлогу та, ввімкнувши ліхтарик, стежить за тим, як Грубий швидко відповзає в темряву.
Біля вчительського туалету невеликий натовп. Нікого не можна розгледіти. Усі світять від себе. В основному на дверний отвір. І чекають. Нарешті в дверях з’являється Р Перший. Він тягне когось, хто не може йти сам, і з цього когось з огидним звуком скрапує.
— Посвітіть до лазарета хто-небудь! — кричить Ральф, зручніше перехоплюючи свою ношу.
Один із тих, котрі стоять найближче, робить крок уперед, і на стіні проявляється носата тінь Стервожера. Він іде, освітлюючи дорогу Ральфові.
— Це був Рудий, присягаюся! — шипить Табакі, шарпаючи Куряку за лікоть. — А де Грубий? Куди ти його подів?
Затуляючи долонею очі, з туалету виповзає Метелик.
— Позабирайте ваші кляті світилки! — роздратовано кричить він.
Світло ліхтариків впирається в підлогу.
— Десь тут був мій візок. Де він тепер? — Метелик повзає колами, наче обпалена комаха.
— Е! Що сталося? — Табакі штовхає Метелика наплічником. Метелик невиразно щось бурмоче собі під ніс. Табакі штовхає сильніше. Метелик обурено шипить, відбиваючись від наплічника долонею.
— Звідки я можу знати? Я какав! У мене пронос! Я знати нічого не знаю, я з унітазу не злізав. Здається, Рудого порізали. А може, і не Рудого. Не знаю нічого, знайдіть мого візка!
Табакі залишає його повзати у пошуках візка.
— Ніякого толку, — скаржиться він Куряці. — Прикидається ідіотом.
— Поїхали, — просить Куряка. — Я нагулявся. Чесне слово. З мене досить.
Табакі крутить головою, освітлюючи стіни й підлогу:
— Де ж усе-таки Грубий? Я його тобі передав на збереження!
— Не знаю. Поповз кудись. Поїхали.
Табакі докірливо світить Куряці в очі:
— Нам сказано було його тримати. А ти упустив. Тепер потрібно його знайти.
— Добре. Давай пошукаємо.
Табакі не поспішає. Висвітлює опівнічників, які розходяться.
— Зажди, зажди, — шепоче він. — Це цікаво. Дивися…
З темряви в нього жбурляють чимось важким. Це натяк, і Табакі знехотя вимикає ліхтарик.
— Бачив, скільки їх?
— Що ти тут робиш, Табакі? — запитує знайомий голос. — І навіщо витягнув цього…
Табакі знічується.
— Ми з Курякою гуляли. Нам чогось не спалося. Аж тут крики, Ральф, шум. Під’їхали подивитися. А хто не під’їхав би на нашому місці?
— Добре, потім поговоримо. Забирай його до спальні.
— Але ми повинні знайти Грубого! Нам Ральф звелів. Грубий утік. Без візка, без нічого. Тобто без усього.
— Повертайтеся. Я сам його знайду.
— Добре, Сліпий, — Табакі розвертає візок. — Уже їдемо.
Вони їдуть не самі. Попереду шарудять шини. Ці, котрі попереду, іноді розганяються, впевнені, наче їдуть по центру, й тут же врізаються в стіни. Витворений ними шум допомагає Табакі їхати правильно. Куряка, втішений наказом Сліпого, чесно квапиться дістатися до спальні. Табакі радо був би затримався, але не впевнений, що Сліпий не йде за ним. Тому теж поспішає. Попереду Метелик хрипко присягається комусь, що його пронос урятував чиїсь життя.
Ральф виходить з лазарета й бачить Стервожера, який дочікується його на майданчику. Стервожер збавляє час, викреслюючи ліхтариком зигзаги на стелі.
— Не варто було на мене чекати.