— Я подумав, вам не захочеться йти в темряві. Проведу вас зі світлом.
— Дякую.
Ральф іде до свого кабінету. Стервожер накульгує поряд, освітлюючи паркет під ногами. Біля дверей вони зупиняються, і Стервожер світить на щілину для ключа.
— Можеш іти, — каже Ральф, відчиняючи двері. — Дякую за допомогу.
— Візьми це, Р Перший, — вийнявши щось із кишені, Стервожер подає йому. — Сьогодні вночі це тобі придасться.
Самокрутка. Ральф мовчки її бере.
— На добраніч.
Він закриває двері та вмикає світло.
У дзеркалі, вправленому в дверцята шафи, Ральф розглядає своє лице. Заліплене пластиром. Від ока вниз по щоці. Поріз поверхневий, але Ральф не може не думати про те, як йому пощастило. Трохи лівіше — і він би залишився без ока.
— Сучі діти, — каже Ральф своєму відображенню. Підходить до вікна, піднімає штору. Вдивляється в темінь. Переводить погляд на наручний годинник. Стріпує його. За його глибоким переконанням, ранок уже повинен був настати. Проте завіконний морок безпросвітний. Але не це лякає його. Зимові ночі не поспішають переходити в ранок. Ральфа лякають стрілки годинника, які намертво приросли до другої години — без однієї хвилини. Те ж саме діється з настінним годинником.
— Спокійно, — каже собі Ральф. — Усьому можна знайти пояснення.
Але він не знаходить пояснень тому, що відбувається. Він готовий заприсягнутися, що виходячи від Шерифа — сьогодні відзначався день народження Пастуха Щурів, причому відзначався ґрунтовно, — він подивився на годинник, і було чверть на другу. Відтоді минуло чимало часу. Тільки в лазареті він провів не менше ніж півгодини. Ральф впивається поглядом у хвилинну стрілку, гіпнотизуючи її. Цей годинник працює на батарейках, батарейки іноді сідають. Але ж настінний!.. Настінний годинник по-домашньому заспокійливо цокає.
Ральф опускає штору й бере зі столу журнал. Гортає його, стоячи. Знайшовши статтю про популярну співачку, засікає час і починає читати. Стаття про співачку, ще три — про водорості, про модний цієї зими одяг, про вівчарство. Пробігши спортивні колонки, він відкидає журнал і дивиться на годинник. Настінний зволив перемістити хвилинну стрілку на другу рівно. Наручний уперто показує першу п’ятдесят дев’ять. Ральф дивиться на годинники (нескінченно довго, як йому здається) і нарешті з полегкістю доходить висновку, що вони зіпсовані — і наручний, і настінний. Чомусь зіпсувалися одночасно. Що ж, і таке іноді трапляється.
Ральф обережно знімає годинник із зап’ястка й опускає в настільну шухляду. Самокрутка — подарунок Стервожера — лежить недіткнута на підлокітнику дивана. Якби він її викурив, багато що перестало б виглядати загрозливо.
— Щось сталося з часом, — промовляє Ральф уголос.
Він оглядається на тихий шерех і бачить аркуш паперу, який проштовхнули в щілину під дверима. Одним стрибком він досягає дверей, розчахує їх, далі, чортихаючись, розчахує ще й коридорні двері, але пізно. Нічний візитер встигнув утекти. Ральф якийсь час стоїть, вдивляючись у темряву, потім повертається й підбирає з підлоги листок з ребристим відбитком власної підошви. Кострубаті літери, похапцем написані, ледве вміщаються на клаптику паперу: «Помпея порішив Сліпий. Там були всі».
У четвертій спальні Табакі, примірявшись, упускає наплічник на сплячу кішку, вичікує трохи, а тоді кричить до всіх, хто посхоплювався з ліжок:
— Агов, та ви навіть не знаєте! Сталося таке!
Його крик будить тих, кого ще не розбудив вереск кішки.
Одяг Сліпого пахне виходком, хворобою Метелика, кров’ю і страхом Рудого. Він іде повільно. Обличчя спокійне, як у сплячого. Пальці забігають наперед і повертаються, коли він згадує дорогу. Цей час — тріщина. Між Домом і Лісом. Тріщина, яку він вважає за краще проходити уві сні. У ній пам’ять зачіпається за давно знайомі кути, а разом із пам’яттю зачіпається й тіло. У ній він не контролює слуху, і багато чого не чує, або чує те, чого немає. У тріщині він сумнівається, чи зможе знайти того, кого шукає, — і забуває, кого намірився шукати. Можна ввійти до Лісу, стати його частиною — й тоді він знайде кого завгодно, але двічі за ніч Ліс небезпечний, як небезпечна подвійна тріщина, що заковтує пам’ять і слух. Сліпий іде повільно. Його руки — швидше. Вони втікають крізь прорізи в рукавах светра — рукавах, які були занадто довгими, відтак він розрізав їх складаним ножем аж до ліктів. Босі підошви, чорні, як сажа, липнуть до паркету.
Йому в обличчя вдаряє світло. Він проходить його наскрізь, не помічаючи. Рука ловить його за плече. Сліпий зупиняється, здивований тим, що не розчув кроків.