— Ходи зі мною. Є розмова.
Сліпий упізнає голос і кориться. Рука Ральфа не відпускає його плеча аж до дверей.
Кабінети — наче пащеки капканів. Сліпий ненавидить їх. Дім — його територія, з якої випадають тільки кабінети — кімнати-пастки, що пахнуть залізом. Поза ними все належить йому, а в кабінетах він не пан навіть самому собі. У кабінетах є тільки голоси та двері. Він заходить і чує клацання. Зімкнулися зуби капкана, він у порожнечі, наодинці з диханням вихователя. Тут пам’яті немає. Тільки слух. Він чує вікно й вітер, що просочується в його щілини. І шерех, що нагадує шерех паперу. Клаптика паперу, яким шелестить трипалий Ральф.
— Ти був там. Коли порізали Рудого. Я тебе бачив.
— Так, — обережно відповідає Сліпий. — Я там був.
— Ти чув тих, хто це зробив. І ти їх, звичайно, впізнав.
Голос Ральфа — гострий, як лезо ножа, — плаває, віддаляючись і наближаючись.
Так, ніби його заглушає вітер. І це справді вітер. Він дзвенить у вухах Сліпого, торгає його волосся. Дивне щось коїться зі Сліпим. Там, де цього не має бути. У задушливому кабінеті вихователя він чує Ліс.
Відразу за порогом.
Ліс підкрадається до дверей.
Дряпає їх гілляччям і шурхоче корінням.
Він зове. Він жде…
Пробігти мокрим узліссям під білим місяцем… Знайти когось… Когось…
— Що з тобою? Ти мене почув?
— Так… — Сліпий пробує усунути всі звуки, крім голосу. — Так, я чую…
— Тих, хто це зробив, ти не зачепиш. Ти зрозумів мене? Досить уже з нас, досить Рудого. Я знаю Закон. Три на одного і так далі. Це мене не цікавить. Цього разу Закон доведеться обійти. Тобі.
Сліпий слухає. Дивного чоловіка, що живе у Домі, однак не знає, що таке Дім. Не знає ночей та їхніх правил.
— Ти мені не відповів.
Так. Дивний чоловік чекає на відповідь. Цікаво, на яку?
— Ніч привела їх до мене, — каже Сліпий. Пояснює, як дитині, занадто маленькій, щоб зрозуміти. — Ніч розбудила мене і примусила почути. Як троє ловлять одного. Чому? Я не знаю. Ніхто не знає.
— Ти їх не чіпатимеш. Я забороняю. Якщо з ними що-небудь станеться, ти про це пошкодуєш.
Сліпий терпляче слухає. Можна тільки слухати. Раз неможливо пояснити. Дорога до Лісу заростає колючками. Внутрішній годинник давно процокав світанок. Але ніч не закінчується. Тому що це Щонайдовша Ніч; та, котра приходить лише раз на рік. Не закінчується й ця безсенсовна розмова, в якій у кожного своя правда. І в нього, і в трипалого Ральфа.
— Ти чуєш мене?
Він чує. Струмки, які витікають у землю. Танучих жаб і птахів. Дерева, які кудись ідуть. І йому сумно.
— Ти не торкнешся їх навіть пальцем. Бо інакше на раз-два вилетиш з Дому до чортової матері! Ти зрозумів? Я особисто про це подбаю!
Сліпий посміхається. Ральф не знає, що, крім Дому, нічого немає. Куди звідси можна вилетіти?
— Я знаю, що Помпея вбив ти. І директор про це дізнається.
Мабуть, так написано на папірці, що його Р Перший тримає у жмені. Зіжмаканий шепіт стукача? Крик Рудого, який прогнав його сон. Запах крові та зламані двері. Він раптом згадує, кого повинен був знайти. Грубого. Тріщина закривається. У Дім рветься вітер. Там, зовні, — холод і сніг.
— Перестань посміхатися! — руки Ральфа струснули ним несподівано сильно. Були якісь слова, він повинен був їх промовити. Але слів немає.
— У мене немає для тебе потрібних слів, Р Перший, — каже Сліпий. — Не сьогодні вночі.
Небезпека дихає на нього. Він нічого не може пояснити. Він живе за Законами. Живе так, як бажає Дім, бажання якого він вгадує. Він чує їх, коли інші не чують. Як було з Помпеєм.
— Ти гавкаєш на вітер, Ральфе, — каже Сліпий. — Усе буде так, як має бути.
— Ах ти, щеня! — повітря довкола густішає, заростаючи клаптями вати. Шлунок Сліпого наповнюється склом. Воно з дзвоном б’ється та штрикає його зсередини.
— Тихо! — осмикує Сфінкс сам себе, спіткнувшись об паркетину, що відстала. Горбач квапиться посвітити йому під ноги. Вони шукають Грубого, якого взагалі-то обіцяв знайти Сліпий. Так сказав Табакі, котрий перебудив усіх, щоб оповісти історію своїх пригод. Сфінкс майже впевнений, що знає, де можна знайти Грубого. Сфінксові його шкода.
За часом уже ранок, але Дім не знає про це — чи не бажає знати. Огидливо скрипить паркет. Десь далеко в зовнішності завиває собака. За стінами спалень шумлять і перемовляються, в душових гудуть труби.
— Мало хто спить, — зауважує Горбач. — Майже ніхто не спить.
— Адже не кожної ночі скидають ватажків, — відповідає Сфінкс. — Напевно, в кожній зграї знайшовся свій гулящий Шакал.