Лось засміявся.
— А знаєш, — хлопчик потерся щокою об його долоню, — у мене тепер також є прізвисько. Вгадай яке? Нізащо не вгадаєш.
— І навіть не намагатимуся. Вочевидь, щось летюче.
— Майже так. Стрибунець, — він закинув голову, уважно вдивляючись у лице Лося: чи сподобалося йому? — Це добре?
— Так, — Лось наїжачив йому волосся. — Вважай, тобі пощастило.
Стрибунець наморщив облуплений ніс.
— Я також так подумав.
Він подивився на склеєних. Їх поменшало. Багато хто пішов у Дім.
— Ти радий, що хлопці повернулися? Тепер тобі буде веселіше.
У голосі Лося не було певності, і він це вловив.
— Вони мені не подобаються, — зізнався він. — Вони старі, попереламувані й негарні. Згори все було геть інакше, а звідси все погано.
— Нікому з них ще немає навіть вісімнадцяти, — образився Лось. — І з чого ти взяв, що вони негарні? Ти несправедливий.
— Ні. Вони потворні. Особливо ось цей, — хлопчик кивнув на фіолетового. — Він ніби давно-давно потонув. Хіба ні?
— Це Мавр. Запам’ятай його прізвисько.
Лось вибрав одну валізу з валізячої кучугури й пішов у Дім. Стрибунець крокував поряд, безшелесний, як тінь, і настільки ж липучий. Вони пройшли повз фіолетового, у м’якому обличчі якого, що наче аж опливло, тонули недобрі очі. Стрибунець спиною відчув на собі їхній погляд і пришвидшив ходу, раптом чогось налякавшись.
«Невже почув, що я сказав про нього? Як по-дурному склалося! Тепер він запам’ятає мене та мої слова».
Біля входу курили троє ходячих. Один — високий, з хижим лицем, з короткою стрижкою — кивнув до Лося. Лось зупинився. Стрибунець також.
На шиї хижолицього, перекручений на ланцюжку, висів мавпячий малесенький череп. Крихкий, пожовклий, з гостро випнутими іклами. Хлопчик зачаровано дивився на дорослу іграшку. У ній був якийсь секрет. У цю забавку було вмонтовано щось таке, що надавало порожнім очницям таємничого вологого блиску. Черепочок здавався живим. Щоб розгадати секрет, треба взяти його до рук, роздивитися, поколупати пальцем у дірках, але дивитися, нічого не розуміючи, навіть цікавіше. Він пропустив, що сказали один одному Лось і господар іграшки, одначе, заходячи в Дім, почув від Лося:
— Це Череп. Запам’ятай і його також.
«Мавр, Череп і Відьма — моя хресна, — думав Стрибунець, вибігаючи східцями нагору. — Треба запам’ятати цих трьох, і ще неприємного вихователя, якому не вистачає бороди, і білого у візку, про якого ніхто нічого не сказав, і цей день, коли я отримав прізвисько».
Кімнати мінялися на очах. Бежеві стіни обклеїлися плакатами, смугасті матраци щезли під купою вбрання. Кожне ліжко стало чиїмось; і майже кожне перетворилося на звалище. Шишки з рапавими боками, різнобарвні плавки, мушлі й коралові гілки, горнятка, шкарпетки, амулети, яблука й недогризки яблук… Кожна кімната зробилася особливою, не подібною на інші. Він ходив, принюхуючись, перечіпаючись об порозпатрувані сумки й наплічники, ховався по кутках, жадібно всотував переміни. Ніхто не звертав на нього уваги. Усі були зайняті своїми дорослими справами.
В одній зі спалень із тонких сухих цурпалків складали щось, подібне на курінь. Він просидів там довго, чекаючи на результат, а потім йому набридло, і він перейшов у другу кімнату, де також щось споруджували та встановлювали. Щоб не плутатися під ногами, Стрибунець сів на низеньку лавку біля дверей. Старшокласники сміялися, перегиркувалися, кидали один одному сумки й пакети, пили з паперових стаканчиків, жмакали їх і жбурляли на підлогу. Підлога всуціль була встелена картонними гармошками. Вони сплющувалися під ногами та пахли лимонадом. Стрибунець непомітно заганяв їх ногами під свою лавку. Потім у спальні з’явився сухотілий, патлатий вихователь в окулярах без оправи, подібний на Джона Леннона, і видобув його зі сховку.
— Ти новенький, — промовив він невиразно, пережовуючи зубочистку. — Чому не у своїй спальні?
Короткозорі очі за грубими шкельцями шмигали, наче дві чорні кузьки.
— У мене ще нема своєї спальні, — сказав Стрибунець і спробував вивернутися з-під кістлявих пальців, що стискали його плече.
Пальці стислися міцніше.
— Раз так, варто було б для початку дізнатися, де саме тобі треба бути, — сказав той, в окулярах, і виплюнув зубочистку. — Я думаю, твоя спальня буде шоста. Там є вільне місце. Ходімо.
Вихователь витягнув його в коридор. Стрибунець майже біг, намагаючись ступати в такт його сягнистим крокам. Вихователь нетерпляче підтягував його за комір.