Сфінкс зітхає:
— Виправ мене, якщо я помиляюся. Соломон, Ґніт і Дон порізали Рудого, а він тебе вдарив за те, що ти не пообіцяв залишити їх у спокої, так? Здається, ти чогось не договорюєш.
— Він врізав мені за те, що я не вмію ввічливо висловлюватися, — уточнює Сліпий, випростуючись.
— А ти не вмієш?
— Залежно коли, — Сліпий поправляє светр, який сповзає з плеча. — Чорт, я зараз випаду з цієї одежі. Це називається декольте?
— Це називається чужий светр. На три розміри більший, ніж треба. То він тебе вдарив через Соломона чи через Помпея?
— Через нерви. Бо його теж порізали. Він рознервувався. А тут іще стукачі. Він змусив мене помити там усе, перш ніж відпустив.
Сліпий замовкає, спохмурнівши. Вираз його обличчя Сфінксові не подобається. Він злізає з раковини і підходить до Сліпого.
— Сталося щось іще?
Сліпий знизує плечима:
— Не знаю. Може, він нічого й не зауважив. Я хочу сказати… Адже люди не мають звички розглядати чужу блювоту, як ти думаєш?
— Зазвичай не мають. А що? Було що розглядати?
— Ну… Чесно кажучи, мишки не встигли до пуття перетравитися. На жаль, окрім них, там майже нічого не було. У сенсі, нічого, що могло б їх замаскувати.
— Досить, Сліпий, — кривиться Сфінкс. — Давай без подробиць. Від щирого серця сподіваюся, що Ральф не придивлявся до того, чим ти прикрасив його кабінет.
— Я теж. Сподіваюся. Але він якось украй дивно мовчав. Здається, навіть приголомшено.
— Чим приголомшене мовчання відрізняється від звичайного?
— Відтінком.
— Ага, — зітхає Сфінкс. — Якщо відтінком, то кепська справа. Він побачив, а вже що він при цьому подумав — ми не дізнаємося. Можливо, це навіть на краще.
Сліпий посміхається:
— Щастя в невіданні?
— Щось приблизно таке, — похмуро погоджується Сфінкс.
— Настирливий дядько цей Ральф. Сновигає ночами… Лізе, куди не просять… Чіпляється з дурними вимогами… Бісить…
Відійшовши від раковини, Сліпий зриває з гачка рушник і витирає лице. Сфінкс пильно роздивляється відбитки його босих ніг на кахлях. Червоні від крові.
— Ноги теж не завадило би помити. Де ти їх так порізав?
Сліпий проводить долонею по ступні:
— Дійсно, порізав. Десь там, не пам’ятаю. Може, на пустирищі, — він поправляє светр, який знову сповзає. — Послухай, я так втомився…
— Чому ти вічно нацуплюєш всяке дрантя? — Сфінкс майже кричить.
Сліпий не відповідає.
— Чому ходиш босоніж по склі?
Не дочекавшись відповіді, Сфінкс закінчує пошепки:
— І якого біса ти навіть не відчуваєш, що порізався, поки тобі про це не скажуть?!
Сліпий мовчить.
Зітхнувши, Сфінкс тихо виходить.
У спальні горить світло. На краю ліжка Лорд закутується в ковдру та палить. Куряка пошепки описує Лері й Горбачеві жахіття перебування в котячій шкурі. Табакі спить із зашарілим, опаленим захватом обличчям, стискаючи в руках похідний наплічник, вивернутий навиворіт.
Сфінкс
Третє чаювання.
Шакал бадьорий і веселий. Він встигає подрімати, прокинутися, розповісти те, що пропустив за перші три рази, й вже пробує скласти пісню, яка би відповідала нагоді. Лері й Горбач у куртках поверх піжам сидять перед кавоваркою навпочіпки, ніби перед вогнищем. Лері зітхає: «Ну й таланить же людям… Стільки всього побачити…» — і провокує Табакі ще на півгодини захопленої шаленої скоромовки, від якої вже нудить усіх, окрім нього самого та Лога.
Блідим посланцем потойбічного світу повертається Сліпий — від п’ят до маківки яскрава ілюстрація кривавих історій Шакала. Зграя розглядає його самого й светр. Особливо светр. Ще б пак. Не щодня таке вдається побачити.
Табакі ненадовго замовкає з гордим виглядом: «Ну, що я казав? Ніч повна жахіть!» Так наче він особисто виваляв Сліпого в крові та блювоті. Одне за другим перед очима зграї пропливають страхітливі видіння, а я раптом похоплююся, що немає Куряки. Чи не втопив його хто-небудь в унітазі? За Курякою останнім часом потрібно пильно стежити. У нього з’явилася звичка доводити всіх навколо.
— Який у тебе брудний… Ой-ой-ой… Светр… — медово виспівує Шакал. — Ой де, ой де ж ти так запаскудився?
Блідий, ігноруючи Шакала, валиться на ліжко. Лері, трусячи уривками бакенбардів над чашкою чаю, підморгує Горбачеві. Горбач відвертається.